100-річчя прославлення (зачислення до сонму православних святих) святителя Іоасафа – єпископа Білгородського, уродженця Прилук, широко відзначатимуть на Чернігівщині.
З нагоди ювілею Прилуцька міська рада ухвалила рішення про визнання 2011 року Роком Святителя Іоасафа Білгородського.
За словами міського голови Прилук Юрія Беркута, губернатор Чернігівщини Володимир Хоменко підтримує таку ініціативу та вже дав відповідне доручення про організацію урочистих заходів, пов’язаних зі 100-річчям канонізації Іоасафа Білгородського, на високому рівні.
Орієнтовний план святкування в Прилуках вже розроблений і наданий на розгляд до обласної державної адміністрації.
До відома
Іоаса́ф (світське ім’я  - Яким Андрійович Горленко – народився 19 вересня 1705 у Прилуках) - український освітній та церковний діяч, письменник. Канонізований під ім’ям Іоасафа Білгородського.
Яким Горленко народився в сім’ї прилуцького полковника (його дід по батькові також був прилуцьким полковником, а по матері — Данило Апостол). Був дядьком Г. Квітки-Основ’яненка (який написав біографію Іоасафа Горленка). Здобув освіту в Київській академії. Батьки, власники багатого маєтку, хотіли для нього військової кар’єри, але він ще у віці одинадцяти років вирішив покинути світське життя. Сімнадцяти років був пострижений у ченці, двадцяти трьох — отримав чин ієродиякона й почав читати лекції в Києво-Могилянській академії.
1737 року став ігуменом (а згодом архімандритом) Мгарського Спасо-Переображенського монастиря під Лубнами, а 1744 — намісником Троїце-Сергієвої лаври. 1748 призначений єпископом Бєлгородським та Обоянським; на цій посаді залишався до кінця життя. На той час Бєлгородська єпархія була однією з найбільших в Російській імперії, нараховувала 1060 парафій.
Превелебний Іоасаф дбав про піднесення церковного життя, відбудову храмів, піклувався за Харківську колегію і взагалі багато уваги приділяв розвиткові освіти в Слобожанщині, виступав проти латинізації шкіл України, проте сприяв уніфікації церковних звичаїв на Слобожанщині.
За переказами сучасників, єпископ був дуже милосердний до всіх стражденних, часто відвідував хворих і навіть сприяв їх зціленню (оповіді про ці чудеса послужили підставою для його канонізації в 1911 р.).
Крім церковно-організаційної та просвітницької діяльності, Іоасаф уславився літературними творами. Частина з них (проповіді, листи, молитви) за жанром та стилем досить звичні для церковного діяча. Значно виділяється з цього ряду його поема «Брань честныхъ седми добродѣтелей зъ седми грѣхами смертными…» (1737). Поема - яскравий зразок українського бароко за тематикою та художніми засобами. Твір написаний церковнослов’янською мовою, але з численними українізмами, як-от «ланцюжок», «дошкуляти», «втікати», «обмеження», «корогви» тощо. Вперше її було опубліковано лише 1892 р.; на сучасну українську мову перекладено Валерієм Шевчуком.
Єпископ мав слабке здоров’я, до того ж, був прихильником аскетичного способу життя: зокрема, під час посту він зовсім не вживав гарячої їжі. Він смертельно захворів, не маючи ще й п’ятдесяти років. Передчуваючи близький кінець, вирушив на Чернігівщину, щоб востаннє побачити батьків. Повертаючись, заслаб у дорозі та помер у селі Гайворон (нині Бєлгородської області Російської Федерації).
Його мощі зберігалися в Свято-Троїцькому соборі в Бєлгороді, були визнані нетлінними; 1920 року перевезені до Москви й виставлені в музеї Народного комісаріату охорони здоров’я, а потім увійшли до експозиції Музею історії релігії та атеїзму в Ленінграді. 1991 року повернені до Бєлгорода, знаходяться в Преображенському соборі.