Рівно півтора роки тому, 21 листопада 2013 року, постав другий у нашій новітній історії Майдан — протест громадян України проти нездарної, більше того — злочинної влади.

Нагадаємо хронологію.

Саме того дня влада держави (конкретно — уряд) зробила заяву, що відмовляється від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, що було заплановане на саміті «Україна – ЄС» у Вільнюсі 27 листопада.

Угоди, про яку так багато говорилося, яка означала значно більше, ніж перспектива вступу України до Євросоюзу, не просто економічні, торговельні моменти. Це означало остаточний вибір Української держави — чи ми й далі залишатимемося в орбіті Росії з її планами стягування новітніх імперій на руїнах СРСР і далі балансуватимемо по уявній «багатовекторності», як досі, чи нарешті чітко оберемо шлях європейської цивілізації.

Тодішня влада, холоп Росії, під її тиском вибір зробила — назад, до імперії. Народ зробив інший вибір — змінити цю антиукраїнську владу.

Так постав Майдан. Знову, як і 9 років тому, в час Помаранчевої революції, — в центрі Києва. Але Майданом знову стала вся Україна. Символічно, що першою на Майдан вийшла молодь, студенти, які вже точно не хочуть жити в пострадянській конюшні. І саме на них була спрямована перша атака злочинної влади.

Далі було кілька місяців гострого протистояння з першим жертвами в Києві й областях. Завершилося воно кривавими штурмами барикад 18 і 20 лютого 2014 року, коли захисниками режиму було вбито в центрі столиці понад сто людей, оту саму Небесну Сотню. Далі, як і 2004-го, ініціативу взяв у свої руки парламент, три опозиційні фракції якого і їхні політичні сили й були мотором революції, підтримані народом.

Усе це — коротка історія Майдану. Далі — постмайданна історія. Окупація Росією Криму, перше за 70 повоєнних років у Європі відверте загарбання чужої території, при немічності нашої нової влади, байдужості світової спільноти.

 Далі — заколот сепаратистів на Донбасі, війна і фактична окупація частини нашої території сепаратистами, яким відверто допомагає і керує ними та ж Росія.

Сила ворога — в нашій слабкості. Ця стара істина підтвердилася повністю. За 15 місяців нової влади так і не вдалося оновити країну, втілити в життя ідеї і вимоги Майдану.

Досі не розслідувано найтяжчий злочин — убивство людей на Майдані, не покарані злочинці. Не розслідувано багаторічних злочинів проти безпеки держави, розвалу і розкрадання її оборонних структур, зокрема армії. Не розслідувано фінансових злочинів попередньої влади, які призвели до пограбування країни.

Очищення влади теж проходить украй повільно і дивно. Гучно задекларована люстрація обертається насправді колотнечею і гризнею за місця у владі, біля її корит.

​

Якщо вже робити глибший аналіз, то треба розібратися, як у центрі Європи в демократичній начебто ж державі взагалі міг постати такий злочинний режим, який довелося змітати кров’ю громадян. І тут не обійтися без аналізу фактичної поразки першого Майдану, Помаранчевої революції, постмайдану, після яких чомусь виник режим регіоналів. Яка «заслуга» в цьому нашої політичної еліти?

Майдан начебто сколихнув громадянську свідомість, але й тут ще далеко до бажаного. Громадські організації й далі прислужуються партіям та олігархам, а партії, в свою чергу, просто в жалюгідному стані і є філіями олігархів.

До непокараних колишніх злочинів додалися нові. Йдеться про злочини проти самої держави, коли окупантам здавали Крим і Донбас.

До цього додалися величезні провали нової влади в економіці й небачений наступ на права, життєвий рівень громадян України. Невже до цього закликав Майдан?

Отже, Майдан триває. В умовах неоголошеної війни, економічної кризи, спротиву замаскованих апологетів імперії і тоталітаризму нашому поступу.

Майдан триває. Його незримі, але реальні барикади зараз у кожному регіоні, кожному місті й селі України. Думаймо, аналізуймо, намагаймося бачити, розрізняти, де облуда, а де паростки демократичних європейських перемін.