Так високо підняв планку новий художній керівник Чернігівського академічного музично-драматичного театру ім.Т.Г.Шевченка. Однак чи це можливо взагалі?
Перша робота режисера Андрій Бакірова після його повернення до Чернігова – «Старий, дуже старий сеньйор з величезними крилами» за філософським твором Г.Маркеса - доводить, що так, можливо.
Маєте сумніви? Тоді запрошуємо вас до театру! Найближчий показ «Сеньйора» відбудеться вже 8 грудня.
Напередодні вистави я розпитала Андрія Ринатовича про те, як зустрів його Чернігів театральний, що цікавого сталося в житті режисера до повернення в наше місто, ну, і звісно, як розвиватиметься Чернігівський академічний театр надалі. Зізнаюся, що отримала від цієї розмови величезне задоволення. Адже Бакіров, як на мене, не лише талант і суперпрофесіонал, кожна вистава якого – подія, а й мудра та скромна людина. Він випромінює доброту та оптимізм. Сподіваюся, читачі це відчують.
В Чернігові мені «климатить»
– Андрію Ринатовичу, як же так все врешті-решт склалося, що ви повернулися?
– Щиро кажучи, мене і відпускали без особливого задоволення - маю на увазі керівництво міста. І майже всі вісім років тривали розмови на цю тему з різними людьми – до рівня заступників голови облдержадміністрації. Але все якось не складалося. Однак коли для себе я вирішив, що варто зупинитися, два театри – Харківський і Чернігівський – майже одночасно запросили мене на роботу.
– На наше щастя, ви віддали перевагу Чернігову. Але чому?
– Напевно, покладався на інтуїцію. Однак не тому, що «риба шукає, де глибше», а тому, що з цим містом у мене багато що пов’язане: тут залишилися найкращі друзі, тут я ставав на ноги , тут народилися діти. Мені взагалі в Чернігові якось «климатить», я почуваюся тут комфортно. Великі міста для мене - важкий іспит, я не люблю суєту. Як на мене, діяти за велінням серця – більш правильно, ніж раціонально все обмірковувати.
– Чи все ж таки були сумніви – приймати цю пропозицію, чи ні, адже ситуація в нашому театрі тривалий час була складною. Яким були ваші перші враження?
– Це дуже особисте, і я не буду про це говорити. Головне, що була віра в те, що можна щось зробити. І доки ця віра є всередині, я тут. А коли вона вичерпається, напевно, треба буде звільняти це місце для когось іншого.
«Людина з негативом, навіть дуже талановита, приречена» – У вашому творчому доробку – постановки в Донецьку, Мінську, Гомелі, Києві, Севастополі, Одесі, Харкові. Що найбільше запам’яталося і що було найціннішим?
– Я не належу до категорії людей, які виношують щось як найбільш цінне. Для мене кожна робота – завжди з початку, тому я не можу щось виокремити. Навіть ті моменти, котрі не були успішними, адже не буває так, що все завжди складається, також залишаються в пам’яті, в них є певний сенс. Якщо робиш виставу як вперше і працюєш на перспективу - набуваєш певний досвід, щось пізнаєш, відкриваєш нові грані професії, життя, творчості - відбувається накопичення. Не можна весь час озиратися і думати про те, що ти вже зробив, чи навпаки. В професії режисера прагматизм також необхідний. У будь-яких обставинах є свої плюси та свої мінуси – інакше не буває. Єдине, що я можу сказати: напевне, у моєму житті настав такий період, коли людське важить більше, ніж професійне. Підла людина чи з поганою енергетикою, навіть якщо вона дуже талановита, на мій погляд, приречена. А людина з великим серцем, яка віддає тепло й добро, може досягнути набагато більше, навіть якщо вона менш обдарована на рівні лицедійства. Адже цей час вимагає особистостей.
– Чи плануєте відновлювати старі, до речі, чудові вистави, які ви як режисер колись поставили на цій сцені?
– Ні. Я не бачу в цьому сенсу. Слава Богу, що в когось вони залишилися в пам’яті. Треба робити щось нове, адже зараз інший час, інша ситуація, інша трупа – не кажу гірша чи краща – просто інша. Ми не вибираємо людей, вони приходять-йдуть. У творчому колективі мають проходити якісь зміни, адже в стоячій воді нічого не відбувається. Але повертатися назад краще в бесідах, у спогадах, але не на практиці. Ні один з повторів моїх вистав не був кращий за перший варіант. Були в них свої достоїнства, але перший – завжди перший, як перша закоханість, яка завжди буде з тобою. Повертатися до старого репертуару ми не будемо.
«Кожен раз я починаю с початку» - Що скажете про нинішній склад акторів, адже театр залишили найбільш яскраві особистості?
- В даному випадку мій досвід спілкування з різними колективами дає свої плоди. Якось так у житті складається, що я не відчуваю дискомфорту навіть тоді, коли мене щось не влаштовує. Акторів, напевно, також щось не влаштовує в режисері – в будь-якому. Втім, якщо знаходиться людський контакт, працювати можна навіть з найпроблемнішим виконавцем. Дисгармонії я не відчуваю. Не знаю, що актори думають стосовно мене, але я намагаюся сприймати їх з чистого листа, не слухаючи, що та як було колись. Якщо кожен раз починати спочатку, можна з часом набути іншу систему цінностей. Наша справа – колективна, у кожного свої думки, розум, своя система цінностей, тому вийти в одну домінанту непросто. Але історично так склалося в театрі, що одна особистість отримує право диктувати певні вимоги, закликати до взаємодії творчий колектив.
- Здається, ваша перша вистава довела, що працювати з цим колективом можна, чи не так?
- Працювати можна в будь-якій ситуації. Для цього має бути зрозумілою мета, а також наявні начальні компоненти, які в перспективі можуть дати паростки. Актори прагнуть грати, глядачі – бачити гарні вистави. Процес зближення – напевно, найбільша складність. Важливе також відчуття сьогоднішнього дня - що саме потрібно глядачеві в цей момент. Часто театру потрібне щось зовсім інше. Ось у розумному підході, в компромісах й народжується щось справжнє.
- Оновлювати трупу і запрошувати молодь будете?
- Обов’язково! Це процес непростий, адже вакансій у нас немає. Я не схильний рубати голови та виганяти людей на вулицю, але рух має бути. Без молоді можна втратити відчуття пульсу. Тож запрошувати молодь ми будемо. Це вірний шлях, іншого немає. Не все залежить від мене, але, повірте, ми робимо все можливе
«Вистава «Старий сеньйор» - це наша сповідь» - Коли бралися за Маркеса, чи не опасалися, що глядач не сприйме такий складний матеріал?
- Якщо опасатися, треба одразу йти з професії. Я можу сказати так: на мій погляд, саме цей матеріал був потрібен самому театру. Найперше нам треба було зробити щось значне на рівні думок, почуттів, вірувань – наскільки ми самі віримо в те, чим займаємося. Про це знає колектив театру. Я наголошував на цьому під час першої зустрічі. Не дивлячись на жанр, на літературу, ми будемо робити театр духовний, тому випадковостей у ньому бути не повинно. Навіть у комедії задля відпочинку має бути гуманний позитивний сенс. На сьогодні мистецтво – єдиний оплот, єдина перепона зневіреності. Література, телебачення, театр несуть неймовірну відповідальність за людину. Розважати, аби розважати, лякати, аби налякати – це страшно, адже життя непросте і людині треба бачити світло. Якщо ми не можемо покращити життя людини, можемо хоча б дати йому надію.
- Однак чому саме Маркес, адже на тему «Хто ти? Який ти?» написано чимало розумних книг, гарних п’єс?
- Для мене особисто, а також для творчого колективу це свого роду сповідь. Перед великою і складною справою, яку ми робитимемо, треба очиститися, зняти з себе скверну – житейську чи ситуативну, треба сповідатися, щоб далі йти чесно і з великим серцем, несучи його як світило. Для того, аби нам повірили. Адже ми будемо говорити з глядачем про важливе. Це справа смаку, але роздуми про людську самотність, які є у Маркеса завжди, незважаючи на любов до людини, на світлий смуток, який звучить у текстах, у подіях, через жанр магічного реалізму – де все насправді, але відбуваються неймовірні події, базуються на надії в те, що завтра настане. Яким воно буде – залежить саме від нас, від стану нашого духу. Чим він міцніший, міцнішим буде наш уряд. Все залежить від нас – нашого ступеня щирості, ступеня віри, правди земного людського існування. Тому матеріал був обраний з певною метою – домовитися з глядачем про якусь нову сторінку. Це був посил – яким би нам хотілося, аби був наш театр. За допомогою такого великого автора. Буде інший автор – буде інша розмова, але не менш значима для нас.
«Глядач – це друга складова театру як такого» - Чи будете братися за нові жанри – можливо, за оперету, адже суто хореографічна вистава в театрі вже з’явилася?
- Перші запитання від журналістів до мене були такі: наскільки, на мою думку, Чернігів - театральне місто? Розумієте, напевно, рівень театральності залежить від самого театру. Якщо там щось відбувається, це автоматично впливає на формування свого глядача. У великому місті при наявності десяти чи більше театрів глядач обирає свій театр за смаком, який йому ближче до душі, за акторським складом, за режисерським почерком. Аби визначитися, треба спробувати різні жанри. Маємо в планах максимально різножанрово спробувати себе, аби зрозуміти як свої можливості, так і кон’юктуру сприйняття.
- Тобто у виборі репертуару буде спиратися і на смаки публіки?
- Інколи наша публіка викликає в мене неймовірне захоплення, інколи – розчарування та нерозуміння: як можна в цей момент аплодувати чи сміятися? Цей парадокс пов'язаний з людиною. Глядач – це друга складова театру як такого. І деякою мірою саме він визначає те, що відбувається. Тому, з одного боку, мені дуже хочеться бачити в репертуарі різноплановість, яка допоможе систематизувати палітру смаків. А з іншого, я прагнутиму, аби високе звання академічного театру зберігало високу планку. Тому що, на жаль, більшість академічних театрів, особливо в провінції, цьому званню не відповідають. Я для себе вирішив: ми будемо прагнути високого рівня культури, не зважаючи на те, що будемо грати. Можливо, це буде навіть чорна комедія з пікантними ситуаціями та міцними словами, але вона має бути висококультурною.
«Кількість людей у театральної каси збільшилася» - Років десять тому в Чернігівському академічному існував проект «Театр за завісою» - щось подібне повернеться?
- В цьому плані нам дуже хотілося б мати малу сцену: з одного боку, це дуже цікава форма спілкування для глядача, а з другого - дуже гарна школа для актора, коли він потрапляє в іншу плоскість спілкування, міра правди тут інша. Не знаю, коли ми це реалізуємо, адже цей формат передбачає серйозні фінансові затрати. Однак до форми «Театр за завісою» повернутися можна. Це дає можливість для більш серйозної інтелектуальної драматургії, розрахованої на більш інтимний контакт з глядачем.
- А над чим зараз уже працюєте?
- В роботі у нас «Слуга двох господ» Гольдоні - музичний варіант, над виставою працює Віра Тимченко. В роботі – «Одруження Фігаро» Бомарше, я вже почав працювати, але це довготривалий проект. Дуже цікава затія – «Село Степанчикове» за Достоєвським із запрошеною командою – місцевий драматург і режисер з Москви. Є в планах смілива комедія, а також українська класика. Приємно, що ми «розродилися» першою хореографічною виставою. Сподіваюся, це не остання спроба. Шанувальникам хореографії та балету будемо видавати щось цікаве щороку. Оркестр також буде виступати окремо. Сподіваюся, згодом ми зможемо скласти конкуренцію антрепризам, адже їх рівень не дуже високий. Шкода, що зіркові імена з Москви чи Петербурга більше приваблюють глядача, і нам важко з ними конкурувати. Показником того, наскільки театр цікавий, є черга до каси. За останні півроку кількість людей у наших кас збільшилася, це радує та робить наш труд більш відповідальним.
- Дякую за інтерв’ю!