Між відпилюванням голови цьому пам’ятнику на подвір’ї Запорізького обкому КПУ та його повним зруйнуванням вибухом минуло кілька днів. В українського обивателя немає сумнівів, що все це справа рук однієї й тієї ж організації. Схоже, саме на це й розраховували організатори того вибуху.
Почнемо з того, що вирахуємо, кому вщент знищений пам’ятник, та ще й із пошкодженою будівлею обкому, вигідний найбільше. «Тризубу»?
Навряд чи, враховуючи ту обставину, що в такому випадку цій громадській організації вже ніяк не оминути ані репресій, ані чималеньких відшкодувань у судовому порядку збитків комуністам за пошкодження майна.
До того ж, «Тризуб» не взяв відповідальності за вибух у Запоріжжі. Але є ще одна обставина, яка робить алібі цієї організації стовідсотковим. Організація, яка має людські та матеріальні ресурси на здійснення такого кваліфікованого підриву, ніколи б не посилала до пам’ятника своїх людей із пилою «болгаркою». Гадаю, не треба бути підривником, щоб розуміти, що такі ресурси в тієї організації за три-чотири доби з’явитися аж ніяк не могли.
Але якщо в Україні, як показали події після першого замаху на пам’ятник «кремлівському горцеві», немає жодної опозиційної політичної сили, здатної підійти до нього навіть із «болгаркою», то підірвати його, певно, нема кому й поготів.

Якщо не «Тризуб», то хто?
У цій ситуації залишається єдина сила, спроможна на це – влада. По-перше, вибух звільняє її від того незручного становища, в якому вона опинилася після першого замаху на запорізького ідола комуністів на міжнародній арені. Особливо напередодні отримання урядом Азарова чергового траншу від МВФ.
Ні, звичайно, влада могла взагалі не реагувати на обезголовлення пам’ятника «Тризубом». Тим більше, що її представники неодноразово заявляли, що влада не має жодного стосунку до його встановлення. Але тоді під загрозою опинялася сама цілісність коаліції у Верховній Раді, бо комуністи ніколи б не вибачили регіоналам такого їхнього трохи не європейського ставлення до пам’яті про Сталіна.
І влада заворушилася, але якось, погодьтеся, не в той бік. Бо якщо про свою причетність до першого замаху на пам’ятник заявляє одна організація, затримувати представників зовсім іншої виглядає не інакше, як лише намагання виграти час.
Однак недолугі комуністи швиденько відновили свого ідола й тим самим залишили в колоді репресій влади тільки політичного козиря. І якщо б комуністи пішли з коаліції, транш кредиту МВФ, напевно б, затримався. Із так званих технічних причин, зрозуміло. А без нього уряд регіоналів на тлі суттєвого підняття цін для населення за комунальні послуги збанкрутував би вже до весни.
Підрив пам’ятника звільняє владу від усіх цих проблем повністю. По-перше, тепер тому ж таки «Тризубу» можна висунути «пред’яву» на кілька сотень тисяч гривень і таким чином без будь-якої політики припинити існування цієї організації.
По-друге, такий хід не буде перепоною для отримання чергового траншу МВФ. А може, ще й прискорить його, бо жодного пам’ятника Сталіну в Україні тепер нема, і з’явитися він може не раніше, ніж за кілька місяців.
Що ж стосується самої КПУ, у лавах якої є чимало розумних людей, то її очільникам все це пояснять. І можна не сумніватися, що ті все вибачать своїм «старшим братам» по коаліції. І не таке вибачали.
Для тих, хто вважає, що на такий глибокий аналіз подій наша біло-синя влада просто не здатна, нагадаю наступне. У цієї влади вистачає кремлівських радників – офіційних і не зовсім. А в них є певний досвід, як розрулювати подібні ситуації. Пам’ятаєте, як восени 1999 року вибухи житлових багатоповерхівок у Росії допомогли тодішньому прем’єру Володимиру Путіну стати президентом уже навесні 2000 року?
Для тих, хто підзабув або взагалі не вірить у це, пропоную передивитись фільм Юрія Фельштинського «Покушение на Россию».