Економічний розквіт на Стародубщині за часів Гетьманщини призвів до кількісного зростання населення на теренах краю.
Руїна, що розпочалася на Наддніпрянщині після того, як Росія та Польща домовилися між собою про розподіл України, стала причиною великого переселення українців з Правого берега Дніпра, а також і з південних районів Лівобережжя, найбільш потерпілих від постійних татарських набігів.
Ці переселенці займали лісові хащі Стародубщини, розробляли лісові ділянки під ріллю, а заплави річок під сінокоси, крупні ділянки лісу закріплювали за собою як бортні угіддя. Цей період “вольного заселення” в історії Стародубщини залишився як “займанщина”, коли «кожен вольний був займати землі стільки, скільки йому було потрібно, розчисти - і твоє», як згадували про це нащадки стародубських переселенців у 19 ст. Лише за кілька років уся стародубська територія опинилася в руках земельних власників, серед яких була як козацька старшина Стародубського полку, так і прості козаки, яким належали величезні шматки території як рільної землі, так і лісових угідь. Але економічний зріст краю вимагав присутності великої кількості найомних робітників, а козаки не могли виконувати цієї функції, адже були у першу чергу військовим населенням, та постійні бойові походи не давали можливості займатися їм як-слід промисловістю, торгівлею та сільським господарством. Тому сприятливі економічні умови життя на Стародубщині у складі Гетьманщини викликали появу на теренах краю нових хвиль переселенців, на цей раз іноземних, з Росії та Білорусі.
Перші білоруські переселенці з’явилися на Стародубщині ще у 16 ст., коли вони почали масово переходити литовсько-московський кордон, та оселятися у порубіжних стародубських районах. Істотно посилилася білоруська еміграція на Стародубщину у 17 ст. Зберігся цікавий документ від 1633-го року, коли московські війська під час Смоленської війни тимчасово захопили Почеп. Білоруські переселенці з-під Кричева у кількості 50 осіб зверталися до російського царя з «чолобитною», у якій прохали «пожалувати» їх, «холопів твоїх», землею, де вони могли б «з жінками та дітками жити і тобі, государ, служити». Але відхід російських військ із Почепу звів усі намагання цих білорусів нанівець. І тільки створення української Гетьманської держави дозволило білорусам з Речі Посполитої спокійно оселятися на стародубській землі. Як розповідають місцеві перекази, за невелику орендну плату можна було домовитися зі стародубськими козаками про створення цілого поселення на їх землі. Стародубський краєзнавець Георгій Метельський так розповідає про це у своїй книзі «Листя дуба»: «Із заходу йшли білоруси, що розорялися на батьківщині – шукати долю. Цей прийшлий народ застав тут українських козаків, які володіли землею. Вибирав такий козак у лісі зручну ділянку, будував дві-три хатини і ставив високий хрест, на якому крупно писав цифру. Цифра означала, скільки років «свободи» він дає наймачеві, іншими словами, скільки років той буде визволений від різних повинностей. Так виникали в нашому краю великі села, слободи, що зберегли свою древню назву до сих пір. Траплялося, проте, що господар порушував обіцянку, написану на хресті, і орендар, образившись, покидав насиджене місце і подавався далі в ліс, до іншого господаря».
Так кажуть легенди. Але архівні документи розповідають нам, що на Стародубщині у 17 ст. існувала вже цілком розроблена система взаємин поміж власниками земель та емігрантами-переселенцями. Землевласник укладав письмовий договір з переселенцями, призначав старшого, так званого осадчого, визначав кордони земель, що надавалися у землеволодіння. Умови договору оформлялися осадчою грамотою, осадчому видавався осадчий лист. У стародубських архівах збереглося досить багато таких ось осадчих документів.
Приваблювали білоруських переселенців і монастирські землі. На Стародубщині великим землевласником була Києво-Печерська Лавра, під юрисдикцію якої перейшли навіть землі двох колишніх козацьких сотень – Попогорської та Бобовицької. Монастирськими землями керували окремі "городничі" з ченців, які користувалися величезною владою. Вони не лише судили і милували лаврських підданих, але нерідко самовладно розпоряджалися і сторонніми людьми, якщо ті, на їх думку, порушували в чому-небудь лаврські інтереси. Дбайливе служіння "городничих" лаврським інтересам допомагало добиватися блискучих результатів в поліпшенні економічного стану Лаври, яка швидко збагачувалася. На землях Лаври люди селилися охоче, знаючи, що "городничі" завжди зуміють захистити їх від загальнонародних повинностей. Крім того, ці місця приваблювали своїми просторами. Ті часи залишилися в народі доброю пам'яттю, і тільки секуляризація церковних земель російським царатом у 18 ст. поклало край цьому гарному життю переселенців на монастирських землях.
Бувало, що переселенню білорусів на Стародубщину допомагали навіть місцеві полковники, які користувалися будь-якою нагодою, аби розширити свою владу й на білоруські землі аж до самого Гомелю. У період занепаду Річчі Посполитої стародубські полковники займали землі на берегах білоруського Сожу, створювали тут козацькі поселення, а коли московські володарі знову домовлялися з поляками про мир, примушені були повертатися додому, забираючи з собою й населення покозачених білоруських земель. Так було, наприклад, за гетьмана Самойловича у 1684-му році. Постійні переселення білорусів на Стародубщину призвели до того, що згідно з загальноросійським переписом 1897-го року 69,4 % населення суміжного з Білоруссю Суразького повіту розмовляло, на думку переписувачів, білоруською мовою, хоча загальна кількість білорусів на Стародубщині складала тоді лише 23,51 %. Справа була у тому, що білоруське та українське населення на Стародубщині сильно мішалося, в українську сіверську говірку проникало все-більше білоруських слів, і мова населення на прикордонних з Білоруссю територіях для стороннього вуха мало чим відрізнялася від південнобілоруських діалектів.
Разом з тим з 70-х років 17 ст. розпочинається переселення на Стародубщину емігрантів зі Сходу, з Росії. Цими переселенцями були російські старообрядці, які після проведення патріархом Никоном церковної реформи у Московській державі, зазнали від російського уряду значних релігійних переслідувань, які закінчувалися для старообрядців часто тортурами та загибеллю. Толерантність та гуманізм українських козаків на Стародубщині був єдиною запорукою для цих росіян в урятуванні власного життя від переслідувань, тому старообрядці йдуть на Стародубщину навіть з Волги, рятуючись від московського царату на гетьманській території. Так на Стародубщині виникають 16 слобод емігрантів-розкольників, які були розташовані на територіях сучасних Новозибківського, Климівського, Злинківського, Стародубського та Клинцівського районів. Деякі з цих старообрядських поселень стали згодом, завдяки колонізаторській політиці російського уряду на стародубських землях у 18-19 ст.ст., значними торгівельними та адміністративними центрами краю.
Сучасні російські дослідники часто твердять, що нібито старообрядські поселення виникали на порожніх землях, не заселених місцевими українцями, і таким чином росіяни-старообрядці є справжніми аборигенами краю. Але архівні документи свідчать про інше, про те, що всі поселення старообрядців виникали у близькому сусідстві з українськими селами, які ще дуже довго відігравали головну роль в адміністративному, торгівельному та політичному житті краю. Так старообрядська слобода Злинка виникла у 1682-му році як розкольницький монастир в урочищі Плохівка на річці Злинці (місцеві легенди розповідають, що назва урочища та річки походять з ранньохристиянських часів, коли тут, у лісах, зберігалися язичницькі капища). Поруч із Злинкою знаходилися два українські села, Денисковичі та Лисі, які згодом увійшли до складу новоутвореного міста Злинки. У 1723-му році в старообрядській Злинці було лише 13 дворів, а Денисковичі були великим селом, у якому проходили ярмарки і був свій заїжджий двір. Але вже наприкінці 18 ст. у Злинці стало 258 дворів та чотири старообрядські церкви.
Така сама доля була й у старообрядського поселення, що виникло на берегах озера Зибкого згідно з Універсалом стародубського полковника Миклашевського від 1701-го року. Поселення, яке старообрядці називали слободою Зибкою, а українські документи того часу Зибковом, виникло неподалік від українських сіл Людкове та Тростані, які також увійшли згодом до створеного у 1809-му році міста Новозибкова. Розташоване на південь від Новозибкова сучасне місто Климове виникло також на місці старообрядської слободи, що заснував тут на початку 18 ст. старообрядський ватажок Клим Єрмолайович.
Цікавою була й історія виникнення сучасного міста Клинці. На початку 18 ст. тут знаходилися українські села Глухівка та Стодола, які належали місцевому поміщику, вихідцю із значної козацької старшини, Іванові Бороздні. У Стодолах на річці Туросні була насипана гребля та знаходився водяний млин. У 1707-му році Іван Бороздна відвів поруч із Стодолою ділянку для поселення ватаги російських старовірів, утеклих від царських переслідувань з Костромського повіту. Осадчим старостою нової розкольницької слобідки Бороздна призначив одного із старообрядців - Василя Клинцова. По його прізвищу слобода отримала назву Клинці, що збереглася пізніше і за містом. А село Стодола увійшло згодом до складу Клинців, і назва цього району міста збереглася аж до наших днів. Повсякчасно у Клинцях жили як росіяни-старообрядці, так і українці. Річка Туросна одержала в межах слободи від українців назву Московки, тобто місця, де живуть москалі, тепер ця назва стала у Клинцях офіційною. А сучасна Пушкінська вулиця дуже довго йменувалася тут Кумпанівкою, в пам'ять про те, що за Гетьманщини тут жили козаки компанійських полків. Навіть у наші часи, в 2007-му році, коли святкувалося 300-ліття заснування Клинців, серед місцевих мешканців виникла суперечка, кого вважати справжнім засновником міста – українця Бороздну чи росіянина Клинцова. Звичайно ж, місцева російська влада висловилася на користь Василя Клинцова, і тепер у місті йому побудовано пам’ятник, де великого розміру старообрядський хрест поруч із постаттю Василя, повинен нагадувати мешканцям Клинців, що дякувати за появу рідного міста вони зобов’язані саме росіянам.
Також помилковою є й думка деяких російських дослідників, що старообрядцями було засноване село Понурівка, яке у 18-19 ст.ст. належало славетному стародубському роду Миклашевських, і стало на деякий час одним з головних центрів розвитку українського руху на Стародубщині після скасування російською владою гетьманського устрою на Україні. На справді Понурівка була заселена українцями вже у першій половині 17 ст., а коли сюди прийшли старообрядці, у селі уже довгі роки існувала православна церква Іоанна Предтечі. Та й мешкали тут старообрядці недовго. У 1680-му році вони були назавжди виселені з села стародубським полковником Семеном Самойловичем, який зробив Понурівку своїм власним володінням. Але незважаючи на історичні факти, в багатьох наукових працях російських істориків і дотепер стверджується, нібито Понурівку заснували старообрядці.
На відміну від переселенців-білорусів старообрядці існували завжди автономно, не спілкуючись з православним населенням краю. Ще на початку 20 ст. в старообрядських слободах та містах домівки старообрядців відрізнялися від хат місцевих українців своїм неприступним виглядом. Це були маленькі фортеці за високими дерев’яними парканами, через які ніколи не можна було побачити, що коїться у середині. Тільки у радянські часи відмінності у житті росіян та українців на Стародубщині дещо нівелювалися під тиском тоталітарної системи, але високі паркани залишаються й зараз типовою відзнакою багатьох старообрядських домів.
  Михайло Миклашевський
Біографія Миклашевського. Соратник Мазепи. Патріот України. Культурний діяч. Борець за українську незалежність. Загибель Миклашевського. Пам'ять про Миклашевського у Новозибкові.
Роками найбільшого розквіту економічного, політичного та суспільного життя Стародубщини став час гетьманування на Україні Івана Мазепи, цього патріота нашої Батьківщини, що віддав своє життя справі визволення України. Вірним соратником Мазепи був стародубський полковник Михайло Миклашевський, який справою свого життя вважав визволення України від іноземного поневолення, та прикладав усі можливі зусилля для подальшого підвищення добробуту стародубців, для розвитку української культури на Стародубщині.
Народився Михайло Миклашевський близько 1640-го року, на Правобережжі Дніпра. Його батько, Андрій Миклашенко, був реєстровим козаком Чигиринської сотні, учасником Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, а служба у Чигирині надавала йому можливість завжди бути у центрі подій гетьманської столиці України. Його ж синові Михайлу довелося у важкі роки української Руїни бути серед найбільших керівників Гетьманської держави, та власними силами відбудовувати рідний край. У 1671-1672 рр. Михайло Миклашевський був близьким співробітником гетьмана Дем’яна Многогрішного, спочатку військовим товаришем, потім дворянином і одним з головних дорадників гетьмана, брав участь у посольстві до Москви. Після повалення гетьмана Многогрішного російським урядом, Миклашевському довелося розпочинати службу наново, за нового гетьмана Івана Самойловича. У 1675-му році він був глухівським городовим отаманом, а у 1679-1682 рр. ніжинським полковим осавулом. Але неабиякі здібності Миклашевського та його завзята праця на користь України привернули до нього увагу гетьмана Самойловича. З 1682-го року він займає відповідальніпости в уряді гетьмана – генерального хорунжого та генерального осавула. І тільки бурхливі події 1687-го року, що закінчилися арештом гетьмана Самойловича російською владою, змусили Миклашевського залишити службу на гетьманському уряді. Але новий гетьман Іван Мазепа не менш Самойловича поважав та шанував організаторські здібності Михайла Миклашевського, тому вже 1689-го року його знов призначено генеральним осавулом, а після візиту Мазепи до Москви він став також і московським стольником. Та у планах Мазепи була відбудова українських полків, які повинні були стати міцною базою у боротьбі за незалежність України, тому саме Миклашевського Мазепа призначає полковником у Стародубський полк, як найрозвинутіший економічно край Гетьманської України.
А розбудовою Стародубщини гетьман Мазепа зайнявся відразу після свого обрання на гетьманський уряд. Головним чинником розвитку економічного та культурного життя гетьман вважав міцні позиції церкви у суспільстві. Церква володіла значними земельними угіддями на Стародубщині, монастирська промисловість відігравала значну роль у економіці краю, умови життя та праці робітників та селян на землях церкви були чи не найкращими на Стародубщині. При церквах існували школи для місцевого населення, священики та ченці стали найосвіченішими людьми свого часу. Завданням церкви у добу Мазепи стало протистояння спробам Москви нав’язати Україні власну ментальність, що була заснована на багатовіковому відриві Росії від Європи. Українська ж церква повинна була виховувати з українців справжніх патріотів своєї Вітчизни, готових до боротьби за її визволення. Таким чином саме розбудовою церковного життя на Україні, як і на Стародубщині, зайнявся гетьман Мазепа у перші роки свого гетьманування.
Першим монастирем на Стародубщині, якому взявся допомагати гетьман Мазепа, був Каменський Успенський монастир у селі Забрама сучасного Климівського району. Цей монастир розташований у оточеній лісами живописній місцевості на правому, високому і кам'янистому березі річки Снів. Заснований він у 1681-му році старцем Іоною Волховським, духівником стародубського полковника Семена Самойловича. У соборі монастиря зберігалася чудотворна ікона Новодворської Богоматері, пожертвувана обителі при її заснуванні Чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. У 1687-му році гетьман Мазепа затвердив за монастирем нові землі та надав грошової допомоги. А у 1693-му своїм Універсалом оголосив про створення під Стародубом нового дівочого монастиря на хуторі Печеники. Але Михайло Миклашевський, зайнявши полковничий уряд, відразу ж узяв справу розбудови церковного життя на Стародубщині у власні руки, і тепер гетьман Мазепа міг уже не турбуватися за стан культури та економіки у краї.
Михайло Миклашевський вирішив перетворити місто Стародуб на справжню культурну та архітектурну столицю Сіверського краю. З цією метою у місті розпочинається грандіозне будівництво. У 1690-му році полковник оновлює церкву Михаїла Архістратига (свого небесного патрона) на Заріччі, та будує три нових – Воскресіння, Юрія та Успенську. У 1691-му році на кошти Миклашевського «з товаришами» відбудована стара Миколаївська церква, епохи Речі Посполитої, яку відтепер стародубці називають «Старий Микола». Нарешті 1698-го року Миклашевським побудована у Стародубі Преображенська церква. І якби-то не початок Північної війни, у якій українським козакам довелося воювати на боці імперської Росії проти Швеції за Балтійське море, невідомо, скільки ще корисного для Стародуба встиг би створити полковник Миклашевський. Але не судилося стародубським козакам відбудовувати й далі рідний край, а судилося накласти своїми головами у чужих білоруських полях та на будівництві Ладозького каналу.
Займаючись будівництвом у Стародубі, не забував Миклашевський і про інші місцевості Стародубщини. Так у 1692-му році він допомагає ієромонахові Гарасиму в заснуванні Миколаївського монастиря у селі Каташині сучасного Новозибківського району, а у 1699-му році за свій кошт будує там великий камінний собор на честь Святого Миколи. За часів Миклашевського стародубські майстри набули величезної кваліфікації у церковному будівництві, слава про них звучала по всій Україні, а стародубський полковник, як справжній меценат українського мистецтва, відправляє їх на будівництво церков до Глухова та Києва, де стародубці створюють собор Святого Юрія в Києво-Видубецькому монастирі.  
Будуючи церкви, не забував Михайло Миклашевський і про народну освіту. Він запрошує відвідати Стародубщину одного з найвидатніших київських ієрархів, вихованця Петра Могили, що все своє життя був носієм могилянського духу i знаменитої могилянської вченості - Варлама Ясинського. Печерський архімандрит та майбутній митрополит Київський, Галицький i всієї України їздив по Стародубщині з проповідями, а на іменини Миклашевського виголосив у Стародубі «Слово на собор Св. Архістратига Михаїла», у якому високо оцінив заслуги Миклашевського перед українською культурою.
Зростала за полковника Миклашевського й економіка Стародубщини. Володіючи великими маєтностями, він сприяв розвиткові в них різноманітних ремесел та мануфактур. Допомагав полковнику у справі економічної розбудови Стародубщини й гетьман Мазепа. Так наприклад 20 листопада 1704-го року гетьман видав спеціальний Універсал, згідно з яким стародубському полковому писарю Гордію Носикевичу дозволялося греблю на річці Поконці і на цій греблі «по силі води млин построїть». Відповідно до універсала Гордій Носикевич оселив на річці Поконці слободу, яка в народі почала називатися його ім'ям, - слобода Гордієва Буда. З часом Гордієва Буда стала називатися Гордіївкою. На початку вісімнадцятого століття тут було 18 дворів, а в середині того ж століття тут вже була церква Різдва Богородиці, школа, винокурний та прядивний заводи, декілька вітряків. У 1768-му році тут налічувалося 83 двори і 466 жителів. В наші часи Гордіївка стала одним із райцентрів на Стародубщині, а початок їй положив Універсал гетьмана Івана Мазепи. 
Бувши соратником Івана Мазепи Михайло Миклашевський мав спільні з гетьманом погляди й на політичне майбутнє України. Ідеалом політичного лідера залишався для Миклашевського гетьман Іван Виговський, який зумів у 1658-му році домовитися з урядовими колами Речі Посполитої про створення державної конфедерації з трьох рівноправних частин – Польщі, Литви та України. Саме умови Гадяцького договору вважав Миклашевський за кращий варіант майбутнього політичного устрою для українського народу. І так само як і Мазепа, Миклашевський вважав, що Гетьманській Україні треба накопичувати сили для майбутньої боротьби проти сильного ворога – Московського царства. А Стародубський полк, як найбільш розвинутий на Україні, повинен бути міцною базою в цій боротьбі. Тому за будь-якого випадку Миклашевський намагався усунути свій полк від участі у бойових діях у складі російського війська, аби таким чином не витрачати власні сили у непотрібних для України війнах, хоч інколи доводилося й стародубцям виступати до походу. Так було, наприклад, у 1693-му році, коли стародубські козаки розгромили татарську орду біля річки Танієв. Але з початком Північної війни ситуація змінилася не в кращий для стародубців бік.
Російський цар Петро І вимагав від українських козаків активної участі у непотрібній для України війні зі шведами. З 1702-го року майже безперервно Стародубський полк на чолі з Миклашевським знаходився на теренах Білорусі, де даремно витрачав свої сили у війні зі шведами та їх прибічниками з боку польської шляхти. У такій ситуації Миклашевський вимагає від гетьмана більш рішучих дій - шукати союзу з поляками, та оголошувати війну росіянам за незалежність України. У 1703-му році Миклашевський самостійно встановлює контакти з польсько-литовськими політичними колами, та на таємних переговорах домовляється про створення у випадку перемоги майбутньої Конфедерації трьох рівноправних народів на засадах Гадяцького договору 1658-го року. Настирливість Миклашевського змусила й Івана Мазепу прискореними темпами розпочинати пошуки союзу зі шведами для війни з Росією. Але тут нещасливий випадок поклав раптом край сімнадцятирічній діяльності Миклашевського на користь Стародубщини та України.
У лютому 1706-го року цар вимагає від гетьмана знову йти походом у Білорусь, і ніякі скарги Мазепи на свої хвороби не допомагають йому цього разу. Стародубський полк виступає також у складі українського війська, і у березні займає місто Несвіж. У ніч на 19/30 березня 1706-го року шведські війська зненацька нападають на Несвіж та наносять велику шкоду українському війську. Полковник Михайло Миклашевський загинув у битві, разом з ним наклали головою погарський сотник Єремієнко, бакланський сотник Іван Мовчан, та більше сотні козаків. Тільки двом сотням козаків удалося урятуватися за мурами Бернардинського монастиря, та відбити усі наступи шведів. Так у чужій землі, на чужій війні закінчилося життя палкого патріота України та Стародубщини Михайла Миклашевського.
Але слава Стародубського полковника Михайла Миклашевського залишилася невмирущою. Нащадки Миклашевського разом з іншими славними стародубськими родами - Ханенками, Борозднами, Рубцями, Косачами, Максимовичами та іншими, зробили ще немало для розвитку української культури та української свідомості на теренах Стародубщини у 18-19 ст.ст. Вони не даремно пишалися славою своїх предків, що у важкі роки боролися за свободу України. Не забувають про полковника Миклашевського на Стародубщині й зараз. Згадують про Миклашевського, наприклад, мешканці сучасного міста Новозибкова, що було засноване згідно з Універсалом полковника від 12 (23) вересня 1701-го року. Надавши порятунок російським старообрядцям на українській землі, Миклашевський допоміг їм встати на-ноги, та відчути себе людьми після років цькувань на них з боку російського уряду. Через це й вшановують полковника Миклашевського сучасні новозибковці – як росіяни, так і українці. Довгі роки з будинку місцевого краєзнавчого музею пам’ятна дошка повідомляла про наказ стародубського полковника «в сотні Топальській на урочищі Зибкій, межи Тростаню й іншими сільцями поміжними найдуючимися над річкою Корною, у вершині, на діброві, знов слобідку, до ласки військової, осадити людьми». А у 1996-му році на честь 295-річчя заснування Новозибкова поблизу залізничного вокзалу було встановлено пам’ятну стелу в ушанування пам’яті великого стародубського полковника, славного сина українського народу. Тепер кожного, хто приїжджає до Новозибкова залізницею, зустрічає згадка про Михайла Миклашевського. А після демократичної революції на Україні 2004-го року, над стелою встановили колону з ангелом, яка хоч і є невеличкою у порівнянні з київською, та все-таки нагадує новозибківцям та гостям міста про ту колону, що височить у Києві на Майдані Незалежності. Таким чином, завдяки Михайлові Миклашевському, не забувають і сучасні мешканці Стародубщини про свій зв'язок з Україною.

Збільшити Пам’ятник Василю Клинцову у Клинцях

Збільшити Михайло Миклашевський. Козацький портрет 18 ст.

Збільшити Пам’ятна стела на честь полковника Миклашевського у Новозибкові