Позаминулого понеділка Коропщина знову стала на коліна. 

Опівночі зустрічали земляка, який загинув 18 червня  на  Сході України. Анатолію Михайловичу Шаповалу у травні виповнилося 45 років. Ще б жити і жити…

Але війна  відібрала у  сповненого сил і  здоров’я чоловіка найдорожче – життя. 21 червня його проводжали в останню дорогу зі всіма військовими почестями.

У ЗСУ - добровольцем

Анатолій Михайлович  Шаповал  у перші дні війни, коли на Чернігівщині тривали бої,  записався  у тероборону, аби захищати  від ворога рідну Коропщину.   А потім, коли уже область звільнили,   пішов у Збройні сили України.  Трапилося це якраз після того, як   віддав життя за Україну і всіх нас коропчанин Ярослав Лопатко. Хлопцю було лише  27 років. Такий ще молодий. Йому б ще жити і жити.  Ярослав –   племінник Анатолія Михайловича, на чотири роки старший його сина.  Дуже боляче переживав чоловік втрату, був шокованим і  пригніченим. Саме це і стало поштовхом до того, що  добровольцем пішов  на  війну.

- Я дізналася про  його рішення, коли уже він із  другом Сергієм  Мурашком  записався до ЗСУ у військкоматі і отримав  автомат, - розповідає дружина загиблого Алла Володимирівна. – Автомат десь надійно сховав, аби я не знала. Від людей почула. Питали, чи мій чоловік,  бува, не працює у військкоматі.  Мені ж він сказав: «Краще ми будемо там стояти, ніж наші діти.  Або я туди піду, або Влад наш піде».  І він пішов.

 Деякий час чоловіки  перебували на блокпостах поблизу Коропа. Невдовзі формувалася 16 бригада: двадцять чоловік із  Коропської громади і стільки ж із Понорницької. У її складі був і Анатолій. Мали направити спершу на навчання, але потрапили, майже  відразу, на Схід, на передові позиції. Місця дислокації неодноразово змінювалися. Що відомо: деякий час  були  біля Сєвєродонецька.   Там  стояли перед мостом, аби  стримати  противника і не  дати  просунутися далі.  А потім було Покровське, біля Бахмута. Там також дуже гаряче, справжнє пекло.   Анатолій Шаповал був розвідником. А поряд із ним -  і його друзі-побратими, коропчани Сергій Мурашко, Олексій Сунко, Олександр Двойнос, Віктор Осовик та  риботяни: троє братів  Кузубів - Олександр, Андрій та Сергій,  а також Петро Торшин. Усі трималися разом. Місяць на передовій об’єднав, зробив  їх рідними, бо  це - війна: усі  під нестихаючими кулями і обстрілами, ділять останній шматок  зачерствілого хліба чи ковток води, бо не завжди є можливість доставити  продукти на передову,  разом сплять у  холодних окопах на сирій землі, а вранці, коли ворог дасть таку можливість, «заварюють»  каву, тільки не по-домашньому, а по-воєнному – колотять розчинну каву з холодною водою, якщо вона ще не закінчилася… А навколо все зривається, палає земля і над головою літають кулі. І кожен день може стати останнім.

Ранок вісімнадцятого червня…

Якось довелося почути думку одного воїна, що на війні найстрашніше - навіть  не обстріли чи авіанальоти, найстрашніше на війні – виносити з поля бою своїх побратимів. Не оминуло це важке випробування і коропських хлопців. Уранці 18 червня дружина написала Анатолію Шаповалу два слова: «Добрий  ранок!». Отримала відповідь: «Добрий  ранок, Сонечко!». Решта повідомлень так і залишилася непрочитаною у його телефоні. А там, на передовій, трапилося непоправне. Горе прийшло  з неба непомітно і неочікувано.  Бійці  вже добре вивчили, що летить, як гуде і  як від цього рятуватися. А цього разу все було  тихо, ніяких звуків. Усе сталося в одну секунду. Раптом спалах. І все.  Десять поранених, деякі з них  дуже тяжкі. Дехто без ніг.  Анатолій  - загинув. Хлопці кинулися надавати першу допомогу, але вже нічого не можна було зробити, шматок заліза зайшов через шию і  пройшов через голову. Смерть була миттєвою.

Відразу прилетіла чорна звістка у Короп: у родину, до друзів,  яких в Анатоля було дуже багато, до зовсім чужих людей, які з болем і сльозами зустріли  гірку новину, бо у нас усі один одного добре знають.

Ось-ось наші земляки  мали приїхати додому у відпустку. Бо  місяць на передовій – це дуже багато. Не тільки фізичне виснаження, а і  моральне, емоційне. І вони приїхали. Але  тільки не так, як планували, сидячи у окопах. Вони везли додому свого побратима Анатолія Шаповала. Добу не могли вибратися з позицій через постійні обстріли,  потім – у морг і - в  довгу важку дорогу до рідного дому.

У Короп приїхали вже майже опівночі. Перша зупинка – біля «Газбудсервісу», де 22 роки пропрацював Анатолій - очолював цех металовиробів.  Коропчани живим коридором, стоячи на колінах,  із засвіченими ліхтариками зустрічали  свого Героя. Стоячи на колінах посеред дороги  зустрічала свого чоловіка і  вдова загиблого.

Ніколи не скаржився, нічого не розповідав

Чи знала  дружина  Алла та син Владислав, у якому пеклі перебував  їхній чоловік та батько? Як жив? Що їв? Як спав? Здогадувалися.  Анатолій  приховував від своїх рідних реальну ситуацію на фронті. Оберігав. Аби не хвилювалися.  Якщо і  дізнавалася дружина про щось, то тільки від  інших жінок,  чиї чоловіки, бува, проговоряться. Анатолій завжди казав: «У мене все добре. Тут спокійно, гарно, зелено. Он черешні  достигли, смакуємо. Усе у мене є, нічого не   треба». «А що ж то вибухає?», - перепитувала дружина. «Так  постійно  тут щось вибухає, але нічого страшного немає».  Чоловіки розвалене взуття змотували скотчем, та Анатолій жінці казав: «Це нічого страшного, нам дадуть. Колись, та дадуть».

Неспокійно було на душі, постійні хвилювання. Бо ж на війні. Знала,  правди не скаже, аби не засмучувати.  А тому з перших днів почала активну роботу із збору коштів, аби придбати для захисників амуніцію, взуття. І думала не тільки про свого чоловіка. Збирали кошти і купували для всіх двадцяти воїнів їхньої бригади  з Коропської  громади, що того дня поїхали на війну.  Багато людей підключилися до збору коштів, купили  все, що необхідно: взуття,  рюкзаки, захисні окуляри, розгрузки, наколінники, перчатки… Усе це відправили на передову. Дуже швидко назбирали кошти і   на бойову машину.  Допомагали підприємці, значний вклад був і від родини Шаповалів, а  друг Володимир Крук відігнав  цей позашляховик своїм друзям-землякам на  війну.  Для всіх  було головним -  допомогти вижити,  зробити їх перебування на фронті легшим, захистити. За два тижні на війні їхня машина отримала вже бойове хрещення – лобове скло з дірками від  уламків.

Єдине, що попросив Анатолій, – годинник, бо телефоном не можна користуватися. Владислав вибрав в інтернеті  для батька  армійський годинник, найкрутіший  і дорогий. Цей годинник  повернувся до нього як пам’ять про найкращого у світі батька – він був йому кумиром і зразком для наслідування.

- Він мені ніколи не скаржився, як там їм було важко, - розповідає Алла Володимирівна. -  Це вже тепер від його друзів-побратимів я дізналася, що Толя отримав контузію. Кажуть,  постійно скаржився, що у нього сильно болить голова і він вже втомився від тих нестерпних  мук. Але у госпіталь не звертався, бо ж  не міг він  залишити на фронті своїх друзів. А коли розбирала його рюкзак,  побачила великий тюбик «Диклакгелю». У нього завжди боліла спина. А  війна  загострила давню хворобу, бо спали на сирій землі.

А знаєте, яким він хлопцем був…

 Яким він був, наш Герой Анатолій Михайлович Шаповал, який  наближав перемогу над агресором і загинув за мир в Україні, за кожного з нас?

У житті був   звичайним чоловіком, який сумлінно ходив на роботу, любив свою дружину, яку називав не інакше як «сонечко», був хорошим і турботливим батьком для свого сина. Він мав усі найкращі людські якості: порядний,  чесний, відповідальний, щирий, мудрий і розсудливий. Він був надійним, на нього  завжди можна було покластися - не підведе, він  завжди дасть дієву пораду,  зуміє заспокоїти і підтримати. Був  дуже компанійським, веселим і мав прекрасне почуття гумору. І в той же час спокійним,  неговірким.

З ким довелося розмовляти, усі відгукуються про нього як про дуже  хорошу людину. І не тому, що про  покійного -  або добре, або ніяк. Він, дійсно, був особливою людиною, якій притаманні найкращі людські  чесноти. Він був справжнім.   Справжнім чоловіком.  Справжнім сім’янином.  Справжнім другом...

Родом Анатолій Михайлович  із Верби.  У родині виховувалося  п’ятеро братів,  Анатолій  був найменшим. Але  коріння своє пустив  у Коропі,  тут заслужив авторитет і повагу. А по собі залишив добрий слід: у багатьох дворах зроблені ним із металу ворота, хвірточки, альтанки, гойдалки, підставки для квітів, мангали... Добре знають Анатолія Михайловича і у Рихлівському Свято-Миколаївському монастирі, до відновлення якого він також доклав своїх рук.

- Він був дуже інтелігентним. За 24 роки спільного життя не чула, щоб він когось осудив, - розповідає про чоловіка Алла Володимирівна. -   Найгірше, що він міг про людину сказати, це: «Ну, що тут поробиш, така людина»  чи «Ну, буває таке».    В Анатолія було дуже багато друзів, і він серед них був тим, хто умів усіх об’єднати, згуртувати, а треба – то і примирити.  І лазню у дворі збудував, альтанку, камін, аби було де всім  збиратися. І їдуть до нас, і йдуть… Навіть собака вже ні на кого не гавкав. Толя був дуже дружелюбним. Гарний сім’янин. У нас ніколи не було суперечок на побутовому рівні. Коли  він чимось невдоволений, згоджувалася я, коли я невдоволена – згоджувався він.  Єдине, що мені не подобалося, що  рідко бував  вдома. Він якщо не на роботі, то постійно комусь щось допомагає. І каже: «Тому зроблю ворота, тому хвірточку,  тому  гойдалку і все, я дома», а потім усе продовжувалося, як і було.  У нього були золоті руки.  Напевне, немає якоїсь чоловічої роботи, яку б він не  вмів робити. Чи то штукатурити, чи плитку класти, підлогу залити... По дереву – вмів. А  робота з металом - то взагалі було його все. Там він -  ас. Єдине, що він не вмів робити, то це  варити  їсти. Але для  цього у  нього була я.  Він був витриманим,  ніколи не підвищував голос,  терпеливим -  у нього не було межі терпіння. Мовчазний, якщо  він каже, то це не пусті розмови, він каже по ділу,  чітко і ясно. Він не любив багато балакати.  Він таким був і там, на війні.

- Як не сказати гарно – це все про нашого Толіка, - підключається до розмови сестра Людмила. - Завжди шуткував.  Душа компанії.  Там де був він, там було завжди весело. Людина - свято.

- Анатолій Михайлович був справді дуже гарною людиною. Прийшов у «Газбудсервіс» 22 роки тому у цех металовиробів, а згодом  очолив цех.  Він був надійним, порядним, на нього можна було покластися, не конфліктним. Творча особистість. І син у нього пішов, вивчившись на архітектора. Оце проїхалася Коропом. Куди не глянь -  скрізь Анатолій залишив після себе  слід,  багато всього зроблено або його руками, або під його керівництвом, - каже Галина Андріївна Мисник. -   Це велика втрата  для родини і для нашого колективу. Адже ми не тільки  разом працювали, разом і відпочивали. І ота його посмішка, щира і така особлива,  увесь час перед очима.   Вона характеризує, якою він був людиною. Ми його ніколи не забудемо.

- Таких як  він,  більше немає, він особливий, - так коротко охарактеризувала загиблого Олена  Миколаївна Юрченко, яка пліч-о-пліч пропрацювала з чоловіком протягом 22 років на підприємстві.

На жаль, нам не вдалося поспілкуватися з побратимами Анатолія Михайловича. Вони відмовилися розмовляти. Для них це велика втрата і  нестерпний біль – у них на очах загинув  товариш, член їхньої бойової родини.  Завдяки Аллі Володимирівні, адже  вважає, що люди мають знати про Героя,   ми довідалися, що на війні Анатолій Михайлович  був  талановитим розвідником. Побратими розповідали, що тільки він  міг непомітним підібратися близько до ворожих позицій, бо завжди був  виваженим, обміркованим, уважним.  А тому переважно сам і ходив у розвідку.  Вмів по-батьківськи заспокоїти, коли у когось  не витримували нерви.  І оце його: «Тихо.Тихо.Тихо. Усе буде добре» тепер знають не тільки домашні, а  друзі-фронтовики.  Він був спокійним, виваженим  і мудрим.

-Я навіть не  уявляю, як це ми прокинемося,  а  батько не буде вранці  пити  каву, - не може змиритися із втратою син Владислав.

-Тепер я буду тобі за батька, - сказав Владу   якось близький друг і побратим  батька Сергій Мурашко, у якого на руках помер його товариш.

- Таких, як  наш Толя, більше немає, -   на закінчення  розмови  додає вдова  загиблого. - Важко усвідомлювати,  що його вже немає, важко пережити…

В останню дорогу  проводжали на колінах

Позаминулого вівторка проводжали Анатолія Михайловича в останню дорогу. Як і належить – зі всіма військовими почестями.  Жовто-блакитний стяг України вкрив домовину полеглого воїна.  Звучав Гімн України.  Як і завжди, три постріли почесного  караулу.

Сумна статистика, за якою невимовний  біль і сльози, як не прикро,  у коропській громаді зростає.  Війна  ввірвалася у мирне життя українців  і безжально забирає  наших синів, чоловіків, батьків.  На сьогодні ми маємо вже п’ять втрат. Боляче. Сумно. 

Дуже багато коропчан прийшло попрощатися з людиною, яка боронила Вітчизну від ненависного агресора, аби ми жили в мирі. Звучать теплі, зворушливі слова виступаючих. І в один момент всі стали на коліна.  Так зустрічали воїна  з фронту додому, так, на колінах, і проводжали  у Царство Небесне. 

Пам’ять про Анатолія Михайловича назавжди залишиться  у наших серцях. Він - наш Герой. А Герої не вмирають.

Автор -  Людмила КОВАЛЬЧУК