Олег Іванов був призваний у 1-шу мобілізацію, в кінці березня 2014 року.

А влітку, як тільки на Сході стало «гаряче», боєць 1-ї танкової бригади одразу поїхав на передову.

Дружина Людмила розповідає, тоді їй чоловік сказав, що в нього армія кипить у крові. І тут відсиджуватись, коли там хлопці воюватимуть, він не збирається.

- Навіть не дивлячись на те, що у нас на той момент сину виповнився 1 місяць, а дочці – 5 років, він поїхав, сказав тільки: «Я повернусь, нам же хлопця ще похрестить потрібно». Тому, відпустили його тільки з цією надією.

7 липня відправлявся ешалон з вокзалу. Я з сином приїхала проводжати чоловіка, подивилась на цю всю колону хлопців, техніку… і тільки тоді зрозуміла, що у нас в країні дійсно війна. Але хлопці їхали туди з усмішкою, я ж стримувала сльози… З каменем на душі відпустила його, але відчувала, що щось повинно трапитись.

У нас з дочкою була домовленість: кожного ранку ми телефонуємо татові, він розповідає, що живий-здоровий і дитина спокійно собі йде в садок. Олег мені не розповідав де він, які там умови, просто казав - якщо телефоную, то все добре.

У садочку Софія всім розповідала, що у неї тато військовий і поїхав на війну.

26 липня зв'язок з чоловіком пропадає. За словами Людмили, це був вихідний, діти зранку вже були не спокійні. Вона телефонувала хлопцям, які були з Олегом в АТО, але вони нічого не розповіли.

- Тільки через кілька годин мені зателефонував товариш мого Олега і сказав: «Тримайся, вся колона пропала. Точно не відомо, але більше за все - хлопці загинули…».

Я не повірила, такого не могло статись. Я налаштовувалась на те, що все буде добре.

Я не припиняла телефонувати і все-таки виклик почав іти, але ніхто не відповідав.

Згодом, Людмила дізналася, що її чоловік у полоні…

Їй на телефон подзвонив невідомий, представився як комбат (авт. - ополченець). Сказав, що поранені їм не потрібні, лікувати їх нічим, тому дали 15 днів на те, аби родичі знайшли спосіб, як їх витягнути. Але зауважив, що віддадуть їх тільки жінкам.

- Для мене було головне, що він живий. Потім дали поговорить з Олегом, він мені сказав, що ,справді, в полоні, але все нормально. Попросив передати це родичам бійців, які були з ним і, щоб разом щось вирішували.

 Коли зв'язок пропав, то перші істерики розпочались у доньки. Вона плакала, погано спала.

Днів через два після того, як чоловік пропав, Людмилі зателефонували із садка і сказали, що донька плакала.

- Причиною стало те, що якась "тітка-журналіст" через сітку протягла дівчинці диктофон і запитала: «Як тобі живеться, коли твій батько поранений і в полоні?».

І доки чоловік не повернувся додому, я дитину не водила до садка. Вона дуже переживала. Одного разу, коли я заплітала її, то побачила, що макушка у дитини вся посивіла - і це у 5 років.

Тепер дівчинку водять до психологів, на тренінги.

- Вона у нас настільки взаємопов’язана з татом, що коли він вдома, вона спокійна, коли у госпіталі - то дитину наче підмінюють. У навчанні дівчинка старається і в неї все виходить.

Із полону чоловіків витягують жінки та матері

Це були перші 13 бійців-полонених з Чернігівщини. Тоді люди не знали, до кого звертатись, що робити. Зібравшись разом жінки шукали вихід - як визволяти своїх чоловіків.

- Я змогла знайти 3-х дружин, маму, тітку, тобто це ті, які згодились їхати. Але я передала сепаратистам, що їхатиму тільки з дітьми, їх залишить ні на кого. Пізніше сказали, що це і зіграло мені на руку. Якщо б ми поїхали, то не факт, що добрались би туди.

Згодом сепаратисти виклали відео в Інтернеті, як наші полонені дають інтерв’ю російському телебаченню.

- У мене чоловік із Одеської області, і говорить діалектом. А на відео – чисто «по-руські». Ні я, ні рідні не повірили в історію, яку склали вороги для хлопців. Після цього ролика мені багато телефонували знайомих зі словами підтримки, ніхто не вірив в те, що Олег розказував.

Хоча в Гончарівську, коли приїхала до частини, почула в спину: «Дружина зрадника». Їх там довго вважали зрадниками.

(За словами Людмили, у розповіді Олега Іванова слова про те, що територію, де вони знаходились, розстріляли свої - правда.)

Боєць казав, коли перед тобою тримають листок з текстом, а за ним - автомат, ти й не таке скажеш. Перед цим їх змушували читати і вчити слова напам’ять.

- У полоні їх гнобили морально. Наприклад, приходять і кажуть, що для колекції не вистачає вуха, пальця тощо.

У полон наших бійців забрали сепаратисти. Це було в селі Красне, хлопці повертались до Луганського аеропорту після виконаного завдання - утримання висоти і стану безпеки вивезення поранених з аеропорту, так як 2-3 місяці аеропорт перебував у кільці.

І там на них чекала засада, бійці прийняли цей бій, але колона з технікою їх кинула.

Визволити бійців допоміг "випадок"

Одного разу Людмила відкрила комп’ютер, зайшла на один з чернігівських сайтів, а там висвітилось: «Якщо Вам є про що розповісти, пишіть або телефонуйте». І вона написала.

- Згодом виклали статтю на сайті і через декілька годин мені зателефонував лікар з Чернігівської міської лікарні №2. Сказав, що він поїде з нами рятувати бійців.

У нас декілька разів мінялися плани, маршрут і т. д. Бо були побоювання, що нас самих могли «схапать» російські військові.

На наступний день зі мною зв’язався чоловік з Менського автомайдану, сказав, що є Володя, який допомагає. І вже потім я дізналася, що Володя - керівник Центру звільнення полонених ГО «Офіцерський корпус» - Володимир Рубан.

Він мені пообіцяв, що забере хлопців. Я запитала, скільки нам це буде коштувати, на що отримала відповідь, що у цій країні ще можна щось зробити безкоштовно.

І на завтра він поїхав у зону АТО.

Повернення з полону

Обміном займався Володимир Рубан. Коли хлопців забрали, то спочатку відвезли у Мечникова, потім перевели у Черкаське відділення.

Далі Людмила Іванова домовлялась із керівником Чернігівського госпіталю, з полковником медичної служби Олександром Слісаренком, щоб він прийняв поранених.

На Сході одна війна, вдома інша

- Коли хлопці йшли на війну, їх брали, коли вони прийшли сюди - їх не приймають. Відповідно, там на Сході у них йшла одна війна, а тут інша.

Десь якийсь госпіталь – це війна, якась бумажна волокита – це війна, по квартирі у нас зараз проблеми і, знову ж таки, у нас війна.

Чоловік вже падає духом і говорить, що простіше поїхати туди, бо якщо загине в АТО, то сім'я отримає виплату і зможе купити житло для подальшого життя дітей.​