Капітан Олександр Загородній командував однією з двох позицій на блокпосту-1301, з наступу на який почалася битва за Вуглегірськ.

Його гарнізон відбив першу атаку ворога 29 січня 2015 року.

Олександр Загородній родом з Ічні, Чернігівської області. Інженер з планування мережі одного з національних операторів мобільного зв'язку. Кадровий військовий. Закінчив Полтавське вище військове командне училище зв'язку. В 1994-му звільнився в запас з посади старшого інженера батальйону зв'язку. Мобілізований у вересні 2014-го, третя хвиля, у віці 47 років.

«Військкомат направив мене, зв'язківця, на посаду передового авіанавідника роти. Потрапив у 13-й окремий мотопіхотний батальйон, де був переведений на посаду командира другого мотопіхотного взводу першої мотопіхотної роти. З 16 січня по 10 вересня 2015 року перебував у зоні проведення АТО. 18 січня наша рота заступила на позиції у Вуглегірську», - розповів Загородній.

Блокпост 1301 для Загороднього став рідним. Він складався з двох основних позицій, відстань між ними – 600 м. Одна позиція – ближче до міста, інша – далі на захід:

«Старшим блокпосту був визначений перший заступник командира батальйону, майор з позивним "Вовк". Комбат завжди відправляв його туди, де найнебезпечніше. Роздивившись обидві позиції, Вовк вирішив, що на кожній із них має бути офіцер, і поставив мене на ближчу до міста – позиція "Яблуко". Це слово стало моїм позивним аж до демобілізації. Майор залишився командувати дальньою позицією, назвали її "Вовк". Вона ділилася на кілька дрібніших постів, відстань між ними сягала 200 метрів. Дуже розосереджена», - зауважив він.

Люди і зброя

Як повідомив капітан, загалом разом із танкістами та гранатометниками гарнізон "Яблука" складав 14 людей, на "Вовку" було близько 30. На "Яблуку", окрім стрілецької зброї, був АГС (автоматичний гранатомет, протипіхотна зброя) і РПГ-7 (ручний протитанковий гранатомет). Штатні ПТРК "Фагот" (керовані протитанкові ракети) і СПГ-9 (станковий протитанковий гранатомет) стояли на "Вовку", уздовж головної дороги на Горлівку.

«Основа оборони – Т-64 з нашого танкового взводу. Захований глибоко в лісосмузі, сірий танк зливався зі снігом і кущами. Насип залізниці не давав побачити його з міста. На "Вовку" і БП-1302 теж було по танку. І коли вони прогрівалися, то й ми під шумок – щоб звуком двигуна не видати замасковану позицію. Наші блокпости фактично виконували роль опорних пунктів, але позиції не відповідали цьому статусу. Ходів сполучення і мінних загороджень немає, накат бліндажів – 5 см. Окопи неглибокі, засипані снігом, на морозі це все скам'яніло. Техніки й інструментів не було, поглиблювали підручними засобами», - згадує військовий.

Перша атака і техніка почала виходити з ладу

29 січня ще затемна почався звичний обстріл. Як пригадує капітан, погода тоді була похмура, мряка і скрізь міни гупали.

«Десь о 6:30 спостерігач: "Та-анки-и!". Колона з боку Каютиного. Командир Т-64, сержант Андрій Мусієнко, дав команду "До машини!". Щоб її виконати, екіпажу довелося перебігати через дорогу, під обстрілом з БМП і ворожих автоматів. Стріляти з місця танку заважали дерева, ледь ствол об них не зігнули. Тоді Андрюха наказав виїздити на дорогу, працювати звідти, прямо в лоб. Це було ризиковано, боком підставлялися. Але виїхали, повернули дуло і прямою наводкою – гуп! гуп! До головної машини ворога в цей момент було близько 500 метрів. Противник не чекав танку – наше маскування спрацювало.

Розвідка потім доповідала про дві знищені БМП і танк. Все вщухло близько 8-ї ранку. А ще раніше командир танку Андрій доповів, що гармата вийшла з ладу, на третій хвилині бою, після шостого пострілу», - розповів він.

Техніку танкісти отримували в 1-ій танковій бригаді. Зі старовинних Т-64 вибрали три у більш-менш прийнятному стані. Майже 30 років ці танки відслужили як навчальні. А хлопці мали місяць, щоб привести їх до ладу, жили у боксах, що могли – зробили.

Підтримки таки не дочекалися

Після другої атаки ворога, за словами Загороднього, через відсутність підтримки довелося залишити позицію і відійти до наступної 1302:

«Командую: беремо зброю, спорядження і боєприпаси. Пояснив порядок відходу, порахував хлопців, рушили. Без зайвого поспіху, перша трійка попереду, прикриває, потім її замінює інша. Прибувши на місце знайшов командира БП Великохатнього, доповів. Дізнався від нього, що танк, який ішов нам на допомогу, підбили. А "рапіристи" на світанку пішли і з цих позицій теж», - зауважив він.

Згодом, командир блокпосту 1302 Великохатній наказав зайняти оборону в будинку через дорогу – у міцній будівлі з монолітного бетону. Організували оборону на другому поверсі. Саме того дня командира роти Великохатнього важко поранило, після чого Загородній залишився на блокпосту замість ротного:

«Ворожа піхота вже снувала вулицями довкола. Намагалися зайти дворами від центру, треба було прикритися. Особовий склад я знав не повністю, особливо з приданих підрозділів. Довелося вираховувати, хто чого вартий і на кого можна покластись. Слава Богу, таких була більшість. На жаль, деякі бійці під виглядом утоми відмовлялися воювати: "Я стомився, я хочу спати". Як діти – очі заплющив і все, заховався, ніхто не знайде. Тупо чекали, поки це все закінчиться. Полон, смерть – усе одно, аби скоріше. Там я зрозумів одну закономірність. Хто до бою сильно хвалиться – в бою, скоріше всього, участі не братиме. І навпаки. В казармі учбової частини людина могла здаватися неправильною чи дивною. А в бою – найкращий товариш. Були бійці, які однозначно заслуговують на державну нагороду», - наголосив капітан.

Солдатський страйк під час боїв

Після виснажливих атак ворога бійці були стомлені та знесилені. Як повідомив капітан, увечері 30 січня "воїни світла", які на пости не хотіли йти, почали мітинг: 

«Чому нас не витягують, нас треба рятувати». Як буває серед наших людей: хтось вирішить їхні проблеми, не вони самі. Питаю: «Хто замість вас воюватиме?..» Прийшов Вовк, розповів, як учора нам на підмогу проривалася 30-ка. І що завтра-післязавтра знову прийдуть наші – але до цього часу треба воювати самотужки. Раз ми вже потрапили сюди. Не хотів на війну – не треба було йти у військкомат», - каже Завгородній.

А вже 31 січня почався довгоочікуваний вихід. Хоча цьому передувало чимало напружених моментів. За словами капітана, спочатку почався обстріл, підмоги так і не було. Потім по рації  повідомили: бронетехніка з південного напрямку. Бійці тоді зайняли позиції на краю поля, біля покинутої "Рапіри":

«Чути – наближається важка техніка, багато. Вже жодних емоцій, вигоріло все – просто чекаєш, коли підійдуть. З лівого краю поля, за горбком, наче перископ підводного човна, повільно піднімається антена танкової радіостанції. А з нею піднімається прапор – жовто-блакитний. Танк, два БМП, БРДМ, і на кожній – прапор наш. Відчуття це неможливо передати. Прийшла Нацгвардія – батальйони ім. Кульчицького і "Донбас", на броні 30-ки. Гвардійці пішли на зачистку в бік інтернату, їх повів наш замкомбата – майор із позивним "Барс", колишній спецназівець. Він же цю колону і привів з Дебальцевого», - повідомив капітан.

Другий взвод першої мотопіхотної роти 13-го окремого мотопіхотного батальйону після боїв зазнає втрат: один боєць загине, четверо потраплять у полон (троє звільнені у травні 2015-го, один – Андрій Лебедєв – вважатиметься зниклим безвісти).