Третій рік не вщухають воєнні дії на сході нашої країни. Тисячі зруйнованих будинків,  зламаних доль і втрачених життів.

У тих же, хто пройшов всі сім кіл пекла неоголошеної війни, у пам’яті залишився  від неї рубець, який нагадуватиме про себе чи не до кінця життя.

Про подвиги героїв, які у 2014-му році першими добровільно пішли на  фронт нагадали чернігівцям волонтери, провівши другу церемонію нагородження «Лицарський Хрест Добровольця».

Серед двадцяти нагороджених цим орденом - молодший сержант батальйону «Чернігів» Костянтин Єрофєєв. Хотів взяти участь у Революції Гідності, але не дали змоги обставини. Проте, жага зробити свій внесок у захист незалежності країни не вщухала.

А коли ж дізнався про вторгнення російських найманців на територію України – без вагань відправився  на схід. У зоні АТО він побув рік, три місяці і два дні. 

«Найяскравіші враження – це коли нас зустрічали у Сєрєродонецьку місцеві жителі. На вулицях нікого не було. Як тільки вони побачили, що ми підняли жовто-блакитний прапор – одразу народ почав виходити на вулицю, махати нам. Було таке враження, немов фільм воєнний дивишся, як військових народ зустрічає. Це було неймовірно приємно», - зазначив Костянтин Єрофєєв. Для нього «Лицарський Хрест Добровольця» - це перша відзнака за його службу.

З серпня 2014-го до лютого 2015-го року перебував у зоні АТО рядовий Роман Стеценко. Чоловік відправився у воєнкомат щоб записатись добровольцем, але його не взяли. Залишатися на мирній території, коли в країні йде війна, не міг, тому пішов  до «Правого Сектору».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У ЧЕРНІГОВІ ВДРУГЕ НАГОРОДИЛИ ЛИЦАРІВ-ДОБРОВОЛЬЦІВ

«Зброї нам не видавали, оскільки ми не були членами ЗСУ чи МВС, тому стріляли з трофеїв, або ж хто що з дому приніс (мисливські рушниці). У мене був автомат АКС трофейний, мені його хлопці передали з Донецького аеропорту, тому було чим відвойовувати», - зізнається Роман Стеценко.

Те що, «правосекторівці» не були у складі Збройних Сил, не заважало їм чітко та злагоджено з ними співпрацювати.

«Адже задача було у всіх одна – не пропустити ворога на мирні території», - говорить Роман.

Повернувшись до мирного Чернігова Романа дратувала поведінка тих молодих хлопців, які ніби не в курсі, що  в країні йде війна.

«Гуляють, розважаються собі. У той  час, коли на сході гинуть юнаки, яким не було і 20-ти років. Спочатку мене це дратувало, а потім зрозумів, що такі точно там не треба. Нехай вони собі тут танцюють і веселяться», - розповів Роман.

Після короткого відпочинку Роман Стеценко потрапив під мобілізацію і вже у складі ЗСУ відвоював в АТО ще 15 місяців. Наразі у Романа Стеценка вже п’ять державних нагород за військову службу.

«На мою думку, добровільні батальйони більше вмотивовані захищати державу. Адже у них немає ні зарплатні, ніяких інших благ від держави. Вони - лише за ідею», - підсумував Роман.

Товариський, чесний, відвертий, добрий, - так описує свого хлопця  Дениса Чередниченка Дар’я Мартусь. З ним вона зустрічалася майже три роки, будували спільні плани на майбутнє, яким, на жаль,  не судилося здійснитись.

«Коли в Києві був Майдан, він мені сказав: «як я можу знаходитися тут, коли знайомі мені люди знаходяться там? Я не можу тут відсиджуватись».  Кілька разів він їздив на Майдан, допомагав волонтерам», - крізь сльози згадує дівчина.

Через півроку від початку антитерористичної операції Денис Чередниченко не витримав і записався добровольцем. Воював під Донецьком. Майже щодня телефонував  Даші.

«Він вів календарик, у якому відмічав дні, які вже відбув. Днів через 15 він мав бути звільнений. Був спокійний день. Я прокинулась, пішла на навчання. Дзвінок з незнайомого номера. Це був військовий лікар, за яким був прикріплений Денис.  Мені кажуть: «сядь». Я відчуваю, що щось трапилось, але в думках – «все нормально». Коли мені лікар розповів, що сталося, він сказав якусь неточність в імені. Думаю – помилка. Ну як так може бути?!», - говорить Дар’я.

До останнього дівчина вірила, що це якась помилка і не говорила про трагічну звістку мамі Дениса (військовий лікар не зміг до неї додзвонитись, тому просив Дар`ю переказати). Коли ж врешті дізналась, що інформація достовірна – так і не наважилась сповістити маму загиблого. Попросила друга сказати про це.

Пройшло понад два роки від загибелі Дениса Чередниченка.

Дівчина тремтячим голосом згадує про нього, але переконана, що зациклюватись на минулому не варто:

«Так є. Ти нічого не поробиш. Ти далі живеш, ти маєш і за нього прожити якусь частинку свого життя. Тому що ця людина була дуже світла, добра, приємна. Навіщо занурювати себе у якусь яму? Треба бути світлим і нести далі життя».