24 серпня – День Незалежності України… Нам вже 29 років. І ще тільки 29...

Зазвичай цього дня політиків тягне у хащі важкої, пустопорожньої балаканини про «велике й незрозуміле». Мені ж сьогодні хочеться сказати про нашу незалежну Україну по-людськи. Якимись прийнятними, загальнодоступними словами.

Цьогоріч багато людей через обставини, пов'язані з карантинними обмеженнями, вперше подорожували Україною. Яскравими фотозвітами повняться всі соціальні мережі. І ми вперше за 29 років побачили, яка ж прекрасна наша рідна земля, яка вона гарна і у своїй самобутності, і красі. Десь трохи бракує сервісу, десь вона трохи непричесана й дика. Але – яка ж вона чудова, неповторна і справжня!

Ми вперше здивовано ступали берегом Кінбурзької коси на світанку… Дивилися, як сідає вечірнє сонце за карпатські гори. Ми слухали, як шумить Південний Буг на порогах. Як величаво й гордо тече Дніпро до Чорного моря… Ми спостерігали за птахами на острові Джарилгач. Ми відкривали собі рожеве Лемурійське озеро Херсонщини, підіймалися на Обавський камінь в Закарпатті, купалися в крижаних бистринах Чорного Черемоша…

Ми вперше пізнавали свою Україну, ми вчилися любити та шанувати її.

І, мабуть, саме тут нам часто спадало на думку, що Україна – це я і ти, це наші друзі, рідні і близькі. Це наші стосунки та емоції, наша дружба і любов. Це найдорожче, що є в нашому житті.

Я думаю, не випадково день нашої незалежності відзначається саме у серпні, в цей золотий місяць року, між літом та осінню… Коли земля найбагатша і найщедріша. Коли розбігаються очі від розмаїття дарів, які дарує нам наша земля…

Наші національні кольори сьогодні – це і рожеві мелітопольські помідори, і зелені ніжинські огірки і «тигрові» кавуни з херсонського степу, і сливи та груші з Полтавщини.

І оте, таке пам'ятне й щемливе з Максима Рильського: «Коли копають картоплю, – стелеться дим над землею»… І від цієї простої, віковічної аграрної формули відразу робиться тепло, радісно й затишно на душі…

Це і є Україна! Мені здається, ми зараз переживаємо дуже важливі моменти й часи. Ми здобуваємо чуття країни. Це наша любов до неї. І беззавітна їй відданість та повага.

Така справжня незалежність. Бо вона не в деклараціях, вона – в серцях і наших душах…

Нам тяжкою ціною далася наша незалежність. Ми пізнали, що таке війна. Ми досі втрачаємо наших кращих синів і дочок. Ми маємо виплакані очі, натягнуті, як струни, нерви, натруджені втомлені руки...

Ми знаємо, за що платимо. За нашу силу, за нашу впевненість. За нашу надію. Ми знаємо ціну волі й свободи.

Я дякую всім тим, хто думає так само. Я дякую тим, завдяки кому ця країна жива!

Я безмежно люблю свою країну. Як і ви!

Зараз мені трохи тяжко писати цей пост, бо «вірус, якого немає» – таки є. Тому в мене до вас велике побажання: бережіть себе! Ви всі дуже важливі, ви всі дуже потрібні, ви – неповторні й найкращі! Дякую кожному, хто непокоїться про мене. Ваша підтримка надає сили!

Борімося – поборемо!

Слава Україні!