Сьогодні, 6 грудня, в Україні відзначається День Збройних Сил України.

В наш час це, певно, найшанованіше професійне свято в нашій державі, адже саме наша армія є гарантом незалежності і територіальної цілісності України, та миру і спокою в оселях переважної більшості українців.

За більш ніж 3 роки війни на Донбасі наші військові довели, що вони можуть давати гідну відсіч гібридній російській агресії. Одним із символів незламності духу українських бійців стала оборона Донецького аеропорту.

Українські «кіборги», як їх назвали вороги, протягом 242 днів утримували летовище.

Герой оборони Донецького аеропорту – чернігівець Вадим Бойко, перебував в оточеному терміналі під час найважчих боїв.

Йому 28 років. Навчався в 11 чернігівському колегіумі, а до війни торгував морозивом. Як тільки Росія анексувала Крим, пішов до військкомату добровольцем. В першу і другу хвилю мобілізації його не взяли, до лав Збройних Сил долучився вже у третій. Потрапив на службу у ВДВ, згодом потрапив в елітний 90-й окремий аеромобільний батальйон, куди набирали лише добровольців. Там і отримав позивний «Цар». Каже, через те, що при знайомстві завжди відповідав фразою зі знаменитого радянського фільму «Іван Васильович міняє професію».

«Заходив в намет, казав «Очень приятно». Мені кажуть: «Очень приязно, царь».

З бойовими побратимами Вадим більше року служив на передовій. Найгарячіший період служби припав на грудень-січень 2014 року, коли хлопці заїхали до Донецького аеропорту: без важкої техніки, на старих легкоброньованих  МТЛБ.

«Це було пекло на землі. Під час морозів земля горіла від вибухів, все було переоране снарядами»  

Наші «кіборги» воювали у нелюдських умовах: спали на холодній підлозі, щоб напитися води, гризли лід, їсти доводилося просто під час боїв. Чудеса героїзму проявляли танкісти, які зупиняли наступ ворожої техніки.

Та навіть до цих нелюдських умов, каже Вадим, звикаєш. А наші хлопці знаходили час і для звичайних чоловічих розваг.

«На першому посту грали в футбол. Знашли м’яч здутий і грали. На жаль, відео не збереглось. В шахи теж любили грати», - розповідає Вадим.  

Йому пощастило: жодного разу не був поранений, хоча в аеропорту кулі пролітали, бувало, в 2 сантиметрах від голови. Про себе він каже, що народився в сорочці і згадує побратимів, які, на жаль, не повернулись з війни.

«Це Ігор Брановицький, якого «моторола» розстріляв в полоні. Це Іван Зубков Герой України(посмертно, - ред. Загинув 20 січня 2014 року. Під час одного з боїв він викликав вогонь артилерії на себе, прикривши відхід підрозділу. 20 січня 2015 року останній раз виходив на зв'язок та повідомив, що лежить під завалами. Старший лейтенант загинув унаслідок підриву бойовиками другого поверху нового терміналу), на честь якого назвали наш батальйон»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: СЛЬОЗИ І АПЛОДИСМЕНТИ: У ЧЕРНІГОВІ ВІДБУВСЯ ДОПРЕМ’ЄРНИЙ ПОКАЗ СТРІЧКИ «КІБОРГИ»

Вадим каже, покидати аеропорт йому було важко саме через полеглих побратимів.

На його думку, подвиг захисників летовища показав, перш за все, що пересічні українські селяни, продавці морозива і трактористи можуть давати по зубах вишколеним російським спецпризначенцям.

Втім, як і переважна більшість героїв оборони Донецького аеропорту, Вадим зауважує, що не вважає себе «кіборгом». Каже, мовляв, справжні кіборги, то танкісти, які допомагали десантникам тримати оборону.

В пам'ять про ці моторошні події у нього лишились численні фото і медаль «За оборону Донецького аеропорту».

Фото – особистого архіву Вадима Бойка та його сторінки у Facebook