ШЛЯХ ДО ЗІРОК
...Ігор Щербаков їхав до Прилук на запрошення Сергія Білобловського - керівника гурту “Рух” при гідротехнікумі, щоб реалізувати мрію: музичному колективу закладу (до якого саме вступила подруга хлопця зі Сміли) потрібен був барабанщик. Музика, а особливо ударні інструменти, – це покликання Ігоря. Тож чи можна було упустити шанс, якщо, до того ж, випадок ще й давав можливість отримати освіту! У “Русі” й познайомилися майбутні “лівобережці” Ігор Щербаков і Сергій Щербина. Варто зазначити, що ансамбль гідротехнікуму брав участь у багатьох міських та обласних заходах, кілька разів виборював перші місця на студентському фестивалі “Данко” (Чернігів), а якось навіть з’явився в ефірі програми “Таланти твої, Україно” на УТ-1. Та час плинув, навчання закінчувалося, і музичну групу треба було залишати. Білобловський перейшов на роботу до педагогічного училища, туди ж подалися і його колеги-музиканти, створивши новий ВІА. Працювали у ньому більше року. “А потім де я тільки не був, - пригадує Щербаков. - Проте, завжди займався музикою: трохи грав у ансамблі тютюнової фабрики, трохи – в “Удаї”, трохи – у “Дружбі”. Але хотілося чогось свого, серйознішого, справжнього!” Хотілося усім. Творити, самовиражатися, перевірити, на що здібні. Бо були молоді і енергійні, бо відчували у собі сили змінити світ на краще. Так, у 1987 році, народився “Лівий берег”: “Ми розуміли, що, кидаючи ресторан, втрачаємо пристойні заробітки, та щовечора виконувати “У Светки Соколовой день рожденья” більше не могли: знали, що здатні на більше”.


ПЕРШИЙ УСПІХ, ВІД ЯКОГО ВІДМОВИЛИСЯ
Почалися пошуки музикантів. Крім Сергія Щербини (лідер-гітара, вокал) та Ігоря Щербакова (барабани) до гурту увійшли бас-гітарист Олександр Кігтєв (згодом – той самий Кєтя з “Табула Раси”), Сергій Дроздов (гітара, вокал), Олександр Левченко (клавішні, вокал). Цим складом прилучани “дуже швидко і дуже сумбурно” підготували програму й поїхали на свій перший фестиваль “Рок у боротьбі за мир”, що в 1988-му проходив у Глухові: “Тоді тільки-но починалася легалізація року в Україні. Ставали популярними “Акваріум”, “Автограф”, “Наутілус-помпіліус”. Хвиля рок-фестивалів покотилася по Радянському Союзу”. “Лівий берег” повіз на всеукраїнський форум три пісні. Їхнім автором був Сергій Щербина, аранжування ж робилося спільно усіма членами колективу – така тенденція залишалася у гурті протягом усього часу його існування. “Ми виступали останніми, - розповідає Ігор Щербаков, - а одним із перших на сцену виходив ансамбль солдатів строкової служби - виконували щось із Бутусова. І трапилося так, що у них захворів барабанщик. Хлопці прибігли до мене: мовляв, виручай! А тоді ці записи тільки-но з’явилися, я їх чув, але ніколи не пробував грати – більше цікавився “Deep purple”, “Nazareth”, “АС/DC”, “Queen”, “Getro Tull”. До того ж, мав довге волосся: ну який з мене солдат? Та треба було щось робити! Тож поїхали у їхню частину, підібрали для мене форму, волосся заховали під кашкета... Так і працював я у Глухові: спочатку з солдатами, потім - з “Лівим берегом”.

Фестивальний дебют прилучан був доволі вдалим: вони отримали приз глядацьких симпатій, а ще - пропозицію від учасників московської рок-групи “Галс” поїхати разом з ними у гастрольне турне, щоб виходити “на розігрів”. Перший успіх! Від якого... відмовилися. “Зараз важко сказати, чому ми не погодилися на запрошення москвичів, - розповідає Щербаков. – Можливо, думали, що гастрольна діяльність створить проблеми у сім’ях; можливо, ті з нас, хто працював на підприємствах, не хотіли втратити роботу. Словом, намагалися пояснити своє рішення чимось пересічним. Тепер я розумію, що, скоріш за все, ми просто ще були не готовими до великого концертного життя, адже кілька номерів, привезених на фестиваль, практично й складали весь репертуар “Лівого берега”.


БІЛЯ ПІДНІЖЖЯ ОЛІМПУ
Після глухівського фестивалю Сергія Щербину забрали до армії, і життя “Лівого берега” тимчасово призупинилося. Кожен займався своєю справою: хто працював, хто пробував себе у підприємництві, а хто продовжував грати. Ігор Щербаков став учасником джазового оркестру під керівництвом Валерія Проценка і у складі цього колективу навіть побував на міжнародному джазовому фестивалі у Чехословаччині. А коли Щербина повернувся з армії, рок-гурт відродився. Життя продовжувалося, змінювався і оновлювався склад “Лівого берега”. Якийсь час у ньому грав Юрій Дяченко, а замість Олександра Левченка й Сергія Дроздова (котрий перейшов до київської групи “Страйк”) прийшли Олександр Кальний, Сергій Садовий та Юрій Васильєв. Вони разом із Сергієм Щербиною, Олександром Кігтєвим та Ігорем Щербаковим і стали тим самим зірковим складом “Лівого берега”, що зійшов на вершину музичного Олімпу. Почалося це сходження з відбіркового туру фестивалю “Червона рута-91”. Спочатку підготовлені для нього пісні “Сонет”, “Свята дорога”, “Стій, зупинись!” (написані Сергієм Щербиною та Олександром Деркачем, котрий згодом став постійним автором “Лівого берега”) хлопці показали на сцені Будинку культури заводу “Будмаш”, який, до речі, тоді був базою колективу. А потім - Чернігів. Перші враження, перші “зіркові” знайомства... “Після виступу у Чернігові до нас підійшла Жанна Боднарук, запитала, як ми добиратимемося до Запоріжжя. У неї не було ніякого транспорту, а ми їхали своїм автобусом. Домовилися, що Жанна приїде до Прилук і звідси вирушимо усі разом, - так і зробили. Цікаво було”.


ДРУГІ В УКРАЇНІ
На “Червоній руті” у Запоріжжі, де проходив фінал конкурсу, “Лівий берег” опинився у доволі поважній компанії: у одній номінації (рок-гурти) з прилучанами серед 42 претендентів на перемогу виступали тоді вже добре “розкручені” “Вій”, “Імперія”, “Баніта Байда”, “Плач Єремії”, “Аве Марія” Віктора Павліка, “Табула Раса”, “Святий сон”. Тоді ж робили перші кроки на естраді й Ірина Білик, В’ячеслав Хурсенко, гурт “Скрябін” - на “Червоній руті” вони змагалися у номінації “поп-музика”. “Чесно кажучи, ми навіть не мріяли про диплом, бо розуміли, наскільки серйозною була конкуренція, - пригадує Щербаков. - Почувалися щасливими уже з того, що потрапили на такий форум, познайомилися, подружилися і нафотографувалися з багатьма провідними музикантами”. У тому числі й з англійським рокером Пітом Гіллом з “Motor hats” і американцем Брюсом Гейнсом з “Saxon”, котрі були членами журі: “Вони підійшли до нас після виступу і потиснули руки. А ми тільки-но зійшли зі сцени: повністю мокрі, з кожного піт стікав рікою. Ще не могли чітко усвідомити дійсності”. Нове знайомство продовжилося у номерах “Інтуристу”, де мешкали гості, а дійсність виявилася такою, у яку й справді важко було повірити: на “Червоній руті-91” прилучани стали третіми! Обійшла їх лише “Табула Раса” (ІІ). Перше ж місце не присудили нікому. Крім того, Сергія Щербину назвали кращим гітаристом фестивалю, а Ігоря - кращим барабанщиком.


ЯК САДОВИЙ БУВ РОДОМ СТЮАРТОМ
Одразу ж після “Червоної рути” з гурту пішов Васильєв і “лівобережці” залишилися уп’ятьох. Тринадцять років тому усе складалося якнайкраще: успіх, прихильники, визнання - незмінні чинники “зіркового життя”. Воно, здавалося, триватиме довіку. Вистачало кмітливості й на “зоряні” жарти: “На “Таврійських іграх” (Нова Каховка) вітчизняні й закордонні гості жили на розкішному трьохпалубному кораблі “Леся Українка”. Ми приїхали трохи із запізненням, коли всі були на сніданку, і нас зустрів лише помічник капітана. А Садовий тоді був дуже схожий на Рода Стюарта, тож помкапітана запропонував “приколотися”: розпустив по кораблю чутки про приїзд світового кумира. Каюту, де жили Садовий з Кігтєвим, окупували журналісти, які настирливо намагалися поспілкуватися з “містером Стюартом”. Час від часу до них виходив Кєтя і пояснював, що зірка відпочиває. Та це не давало жодних результатів: преса не збиралася поступатися! Тоді “на публіку” вийшов сам Садовий: відкрив двері, з’явившись перед фото- і відеокамерами до пояса роздягненим, з рушником на шиї і заявив: “No interviews!” (“Ніяких інтерв’ю!”). Уявляю, як здивувався б британець, дізнавшись з газет про свою подорож по Дніпру”.


ПОЧАТОК ЛЕГЕНДИ
Утім, газети не скупилися й на багатообіцяючі аванси та пишномовні похвали для прилучан. Бо вони дійсно були того варті: мелодійний хард-рок, талановите виконання, щирість та внутрішня чарівливість артистів не могли не привернути уваги. “Лівий берег” показували по центральних каналах телебачення (“Один раз у житті виступали з “живою” музикою у прямому ефірі”), “крутили” у музичних радіопрограмах. Настав зірковий час “Лівого берега”: у хлопців не було відбою від заманливих пропозицій. Вони виходили на сцену в одних концертних програмах з Філіпом Кіркоровим, Софією Ротару, “На-На”, Андрієм Чайкою, Надією Бабкіною, “Форумом”, Іриною Алєгровою, Ігорем Ніколаєвим, Наталією Корольовою, Володимиром Мойсеєнком та Володимиром Данильцем (“Особливо я зійшовся з Данильцем - він майже земляк, з Бахмача. До того ж, барабанщик”), гастролювали містами України, виступали на фестивалях міжнародного рівня. Тоді гурт записав свій єдиний альбом “Свята дорога”. У популярному хіт-параді “Променя” “Дванадцять мінус два” “лівобережні” “Крила” протрималися кілька тижнів! Колектив поїхав на “Слов’янський базар-93” у когорті зірок першої величини, а по його закінченню відмовився від пропозиції Люби Білаш виступити зі спільними гастролями у Канаді, повернувся до Прилук і... усе скінчилося. “Важко пояснити, чому так сталося, - роздумує Ігор. - І водночас є багато пояснень. У нас практично не було продюсера; конкуренція ставала все жорсткішою; треба було переїздити на постійне проживання до Києва, аби якось “проштовхуватися” та заявляти про себе; ми зовсім не були знайомі із системою виживання у світі шоу-бізнесу. Та й атмосфера у “Лівому березі” змінилася. Хтось хотів відійти від року, хтось цього відходу зовсім не сприймав. Почала відчуватися напруга у відносинах...” Словом, невдовзі гурт розпався, перетворившись на красиву легенду. Сьогодні Ігор Щербаков, Олександр Кальний та Юрій Дяченко працюють у новій групі “Берег” при Гнідинцівському нафтопереробному заводі. Сергій Садовий теж залишився у музиці: передає свій досвід молоді в Охіньківському Будинку культури. А Сергій Щербина виїхав до Сочі, де й нині грає у одному з ресторанів. Кігтєв працював у “Табула Расі”, робив аранжування для “Варави” та “Капучіно”. “Прошу пробачення у тих, кого не згадав, - говорить Ігор. - Через “Лівий берег” пройшло немало музикантів, а час робить свою справу: з роками стираються імена й обличчя”.

Слово по слову, розмова заходить про дружин “лівобережців”: “Важко передати, наскільки ми вдячні їм! Життя музиканта дуже непросте. Та дівчата не тільки зносили усі наші вибрики, а й ставилися з таким розумінням, так беззаперечно визнавали й підтримували нашу творчість, що це окриляло, давало впевненість у власних силах і переконувало: ми можемо все! Такі дружини - справжній подарунок долі. Їм, як кажуть у народі, за життя пам’ятники потрібно ставити”.


ПОСТСКРИПТУМ
...Ми переглядаємо старі відеокасети “Лівого берега” - відгомін подій, яких уже не наздогнати. Усе як у справжніх “музикалках”: сценічні виступи, репетиції, інтерв’ю. Останні записані “для приколу”. У ролі журналіста - нинішній директор телекомпанії “Прилуки” Валерій Дорошенко, у ролі суперзірок - звісно, “Лівий берег”: “Ось у вас такий напружений графік гастролей, - звучить з екрану. - Америка, Канада, Туреччина, Польща, Франція...” Ігор промовляє напівжартома-напівсерйозно: “А уяви, все ж могло так і бути...”