Українські квіти чорнобривці цвітуть до пізньої осені. Співочий гурт «Чорнобривці» Чернігів зустрів серед літа осінніми хмарами, холодним непривітним дощем і нечисельною публікою. Ще за лаштунками концерту я поспитала у хлопців, чи не побоюються вони зриву виступу і як сприймають подібний гастрольний екстрим. Стівен, Девіс  і жіноча чарівність гурту Івон дружно блиснули у відповідь білосніжними посмішками і пояснили, що для артиста є справжній екстрим.

- Коли ми виходимо на сцену, то намагаємося наповнити весь зал своєю енергетикою і силою, - говорить Стівен. - І коли навіть у залі сидітиме десять чоловік, ми знаємо, що ці люди прийшли послухати нас, а значить наша праця немарна. Тому обмаль публіки для нас не екстрим. Коли, наприклад, виставлений неякісний звук, ото справжній екстрим!

Стівен, Девіс та Івон родом з далекої Уганди. Приїхали до України за вищою освітою. А знайшли одне одного у Харкові. І чи то натура така вже африканська непосидюча, чи іскра української пісні так глибоко запала гостям в душу, та майбутні радіоелектронщики… вирішили співати.

Вперше гурт «Чорнобривці» зазвучав у 2003-му. А вже невдовзі випустив свій власний альбом, який охрестили рідною угандійською “Акунаматата”, ніби відразу запрограмувавши на успіх, бо в перекладі це слово означає “Без проблем”. А вже у жовтні цього року обіцяють видати ще один диск.

“Чорнобривці” залюбки вивчають український фольклор, давні звичаї і традиції. І коли одного разу на дружній вечірці, запрошуючи гостей до келихів, африканець Стів, сипнувши вогниками чорних очей, вигукнув традиційне “Будьмо!”, ошелешені гості-українці знітилися, так і не здогадавшись, що ж мають сказати у відповідь.

Цей випадок хлопці і досі згадують з посмішкою. А ще можуть здивувати будь-кого хвацьким гопаком. Уявіть лише, як виконують його неперевершені у пластиці і русі африканці. Люблять український борщ і однаково сміються, як над анекдотами про чукчей, так і про афроукраїнців.

До Чернігова у “Чорнобривців” ставлення особливе. Побачивши одного разу давні храми поліського міста, угандійці закохалися в нього по-справжньому. Залюбки приїздять сюди співати, тим більше, що продюсер сам родом  ернігова. А ще саме у нашому місті записують на студії свої диски.

А ще африканці зізнаються у тому, що закохалися. В гарну українську пісню. І майже половина всього репертуару «Чорнобривців» україномовна. Причомуспівають вони наших пісень трохи своєрідно: додаючи співочому українському мелосу ритмики і енергії далекої Африки. І навіть за лаштунками чорношкіра красуня Івон, пристукуючи каблучком, легко наспівує «Два дубки».

До  речі, мої нові африканські знайомі розповіли і про деякі традиції своєї батьківщини. Одна з них – особливо давня і шанована – родинність. Сім’я для угандійця – це святе. І на противагу європейській поміркованості і прагматизму, для африканця чим більше дітей, тим краще. Наприклад, Девіса з гурту «Чорнобривці» вдома чекають 13 братів і сестер. Напевно, в їхній країні не знайдеш сумної хати. Бо навіть у лихові ці люди звикли співати. Хоча б про дружину, яка, хай і некрасива, проте добра господиня:  вміє і гостей зустрічати, і на стіл подавати, і дітей доглядає справно, і чоловіку догодить.

Хто зна, можливо з часом і приживуться африканські «Чорнобривці» на українській землі, знайдуть тут свою долю і кохання. Втім, як би там не склалося, творчість цього незвичного співочого гурту зайве нагадує пророче «І чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь!». І якщо навіть африканці беруться співати українських пісень, то, кому, як не нам, українцям, памятати, хто ми, якою мовою говоримо і співаємо, і на якій благодатній землі живемо.

На фото: Гурт "Чорнобривці" з продюсером Юрієм Шолохом і журналістами