«Город на Десне с большим количеством храмов и красивым центром.

Можно посетить пещеры, подняться на колокольню и

 проехаться на кораблике по Десне.
Транспорт: маршрутка от метро Черниговская,

ехать около 2 часов»

(колективна точка зору киян про Чернігів)

Київ. Станція метро «Лісова». Виходячи з метрополітену намагаємося дізнатися – «А  де тут маршрутки на Чернігів?». Хтось розсіяно махнув рукою на вихід.

Виходимо, але виявилося що звідси йдуть лише автобуси до Броварів. Питаємо у водія – той тикає рукою на іншу сторону проспекту.

Знову пірнаємо вниз, піднімаємося, завертаємо – вже без помилок, і піднімаємося вгору по вбитим сходинкам до ряду маршрутних автобусів. Вказівників ніде немає. Зверху стоїть «зазивала» (він же виявився водієм автобусу): – «Подходим, садимся, на Чернигов едем».

А ви скоро відправляєтесь?

Ще два місця залишилось, скоро.

Виявилось, що два місця заповнити дуже важко, а може навіть і зовсім не можливо. Компанія з чотирьох хлопців вирішила не дробитися і дочекатися наступного рейсу, дама з валізкою (є такі ось вибагливі «дами з валізками»), принципово відмовилась їхати у тісному пильному закутку – де душно і укачає майже гарантовано.

Салон автобусу в пилюці, вузький, сірий, розрахований суто на перевезення мініатюрних мешканців Південно-Західної Азії. Очікування скрашується чавканням сусіда позаду, що з апетитом умолочував хотдог зроблений за якоюсь особливою рецептурою – мало сосиски, але багато булки і майонезу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: НЕ ДЕРУНАМИ ЄДИНИМИ: УЇК-ЕНД У ЧЕРНІГОВІ БУДЕ НАСИЧЕНИМ

Ситуацію виправили дві студенточки, що заскочили до салону легко та невимушено, щось белькотячи по своїм телефонам. Можна й їхати.

Водій без поспіху проходить по салону збираючи по 100 грн. (студенточки заплатили менше). Білети на руки не отримали: – А можна квиток? – Так, можна звісно, в Чернігові підійдіть.

Питання із страховкою за недешеву поїзду (як на трьох осіб в обидва боки), сенсу підіймати вже не бачимо. Хоча немає квитка – немає й страховки. А нещасних випадків на дорогах у нас ніколи не буває (тьху-тьху).

Вже вивертаючи із стоянки водій пригальмовує, виходить, та щільно притискає пасажирські двері (в дорозі він робив це ще двічі). Якось навіть було лячно за пасажира у дверей – у того не було ані ременів безпеки, ані парашуту.

Дорога, за українськими стандартами, виявилась цілком пристойною. З правого боку промелькнули бані козелецьких церков, десь вже ближче до Чернігова привернула увагу і унікальна рекламна споруда з надписом «48 кілометрів – 48 гривен», чомусь із кегельбаном. У кегельбан їхати не захотілося.

Місто розпочалося якось відразу і майже раптом. Ось так – спочатку міст через Десну, потім якийсь ліс, а потім ось воно – місто, в усій своїй красі – з церквами та гарматами. Просимо водія зупинити в центрі.

Вал – серце давнього Чернігова. Гуляємо, заходимо до церкви з нахабнуватими жебраками, швидко пробігаємося по музею з іконами, потім ще по одному музею. Експозиції непогані, але зовсім немає сучасних «прибамбасів» - голограм, інтерактивних карт, аудіогідів. І сам підхід в більшості скоріше культурно-краєзнавчий (в гарному розумінні цього слова), ніж туристичний.

Обід – про це очікувано нагадує шлунок. Два ларьки з фастфудними смаколиками, морозивом та пара кіосків з сувенірами. Зрештою і все. З додаткових розваг – тир. Дізнаємося що там далі можна і попоїсти і випити («Это вам тудой через дорогу нада к площади»). Знаходимо це місце – відчуття, що всі ресторанчики міста спробували втиснути на перший поверх одного будинку.

В підсумку вийшла якась географічно-гастрономічна еклектика.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: НОВИЙ СЕЗОН У «МІСТІ ЛЕГЕНД»: ЧЕРНІГІВ ГОТУЄТЬСЯ ДО НАПЛИВУ ТУРИСТІВ

Поїли-перекусили. Дізнаємося у офіціанта, як дістатися до Антонієвих печер. Той самий «язик», який, як відомо, і до Києва доведе (карт для туристів у ресторанчику чомусь не було), допоміг дістатися до зупинки.

Старенький тролейбус пофарбований «половою» фарбою, скрипів так, як мабуть скрипіли сварні шви на німецьких підводних човнах часів ІІ Світової, але до місця довіз швидко та без пригод.

Частина друга, пообідня: дзвіниця, знову церква і ще одна церква, печери. Цікава підземна екскурсія, зараз такого і в Києві не побачиш. Неспішна прогулянка Болдиною горою. Екскурсовод порадив ще зайти в діючий Єлецький монастир. Надвечір’я, без поспіху добираємося і до нього.

Раптом згадуємо, що забули придбати «магнітик» на холодильник – обов’язковий атрибут «недільних» туристичних вилазок, як нагадування про проведений вихідний. Але купити його вже не змогли, бо не було де.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «ЧОМУ Я НЕ ДИВИВСЯ ВІДЕО ІЗ БІЙКОЮ ЧЕРНІГІВСЬКИХ ШКОЛЯРОК»: ІГОР КОНДРАТЬЄВ ПРО РЕАКЦІЮ СУСПІЛЬСТВА НА РЕЗОНАНСНУ ПОДІЮ

Коротка пробіжка по центру (алея «пустих постаментів», красивий театр, викладена якоюсь давньою цеглою площа), знову маршрутка («вам туда – или к Мак-дональдсу, или к «Украине»), дві години і ми вдома.

Прогулянка на кораблику по Десні відкладена на інший раз. «Город на Десне с большим количеством храмов и красивым центром» залишився позаду. Ось вже попереду Київ, що відразу відчувається по кількості авто на дорогі.

Враження в цілому приємні, але якійсь провінціальні. І миттєвого бажання повернутися до міста на наступні вихідні не виникає. Все проглянуто, обов’язкові галочки (знаю, бачив, був) поставлені. Туристичний мінімум виконано повністю.

Хіба що треба заїхати та придбати «магнітик». Але це вже потім – восени. Кажуть, що восени Чернігів дуже красивий.

Ігор Кондратьєв історик, публіцист